Центр досліджень визвольного руху спільно з Архівом Служби безпеки України публікує онлайн-колецію документів про те, як КҐБ приховувало інформацію про масові розстріли жертв Великого терору.
Серед опублікованих документів є Директива про «Порядок відповідей на запити громадян про долю засуджених до вищої міри покарання (розстрілу — ЦДВР) у 30-і роки». На документі стоїть гриф «совершенно секретно».
Зокрема Директива постановляє, що органи КҐБ мають усно відповідати на запити про долю заарештованих за «контрреволюційну діяльність» та розстріляних у 30-х роках громадян. В усній бесіді правоохоронці мають повідомити родичам, що засуджені отримали вирок до 10 років виправно-трудових таборів та померли у місцях відбування покарання. Однак для вирішення правових та соціальних питань допускається можливість зареєструвати смерть засудженого заднім числом у відповідному органі та надати письмову довідку.
Як виконувалась ця Директива, ілюструють витяги зі справ на деяких репресованих представників українського культурного та політичного життя. До онлайн-колекції увійшли документи зі справ на Миколу Зерова, Леся Курбаса, Валер’яна Підмогильного, Андрія Паніва (Панова — так він записаний у матеріалах справи) та Сергія Остапенка (прем’єр-міністра уряду УНР).
«Цинічно, що в офіційних версіях про долю засуджених, які КҐБ озвучував рідним, основними причинами смерті ставали серцеві захворювання: як-то “параліч серцево-судинної системи” у Зерова, “інфаркт міокарда” у Сергія Остапенка чи “інфаркт серця” у Андрія Паніва», — коментує координатор Електронного архіву Денис Пасічник.
Матеріали службової кореспонденції показують, як віддавались вказівки про реєстрацію фіктивних причин та дат смерті.
Наприклад, серед опублікованих архівних матеріалів є звернення дружини Миколи Зерова, Софії, яка через 20 років після розстрілу чоловіка звернулась з проханням видати довідку про його смерть. На що співробітники правоохоронних органів віддали розпорядження постфактум зареєструвати у паспортному столі смерть громадянина Зерова. При цьому там мало бути вказано, що літератор помер у 1941 році (а не від розстрілу у 1937-му) у місцях позбавлення волі. Офіційна причина смерті — параліч серцево-судинної системи.
Саме така довідка мала бути надіслана Софії Зеровій для надання у соціальні служби. Відповідні рішення викладені у секретному висновку, який підписали співробітники органів за погодженням заступника начальника УВД Ленобласті підполковника Єрмолаєва.
Однак були випадки, коли родичам вдавалось досягти вказування справжньої дати та причини смерті в документах. Сестра літератора Андрія Паніва, Клавдія Клименко, починаючи з 1937 року, писала в органи листи з проханнями надати їй інформацію про смерть брата і про обставини справи. Їй кілька разів повідомляли офіційну причину смерті — інфаркт у 1942 році. Зрештою у 1989 році, після тривалих листувань з різними установами, їй вдалось досягнути того, щоб в органах реєстрації виправили інформацію у документах про смерть Паніва: вказали коректну дату і справжню причину смерті — розстріл.
Онлайн-колекцію «Приховування правди про жертв Великого терору» можна переглянути та завантажити за посиланням.
Колекція публікується до Дня пам’яті жертв політичних репресій, який в Україні відзначається щороку у третю неділю травня.
Більше документів про сталінські репресії 1937–1938 років на сайті Електронного архіву в розділі «Великий терор».
Центр досліджень визвольного руху спільно з Архівом Служби безпеки України публікує онлайн-колецію документів про те, як КҐБ приховувало інформацію про масові розстріли жертв Великого терору.
Серед опублікованих документів є Директива про «Порядок відповідей на запити громадян про долю засуджених до вищої міри покарання (розстрілу — ЦДВР) у 30-і роки». На документі стоїть гриф «совершенно секретно».
Зокрема Директива постановляє, що органи КҐБ мають усно відповідати на запити про долю заарештованих за «контрреволюційну діяльність» та розстріляних у 30-х роках громадян. В усній бесіді правоохоронці мають повідомити родичам, що засуджені отримали вирок до 10 років виправно-трудових таборів та померли у місцях відбування покарання. Однак для вирішення правових та соціальних питань допускається можливість зареєструвати смерть засудженого заднім числом у відповідному органі та надати письмову довідку.
Як виконувалась ця Директива, ілюструють витяги зі справ на деяких репресованих представників українського культурного та політичного життя. До онлайн-колекції увійшли документи зі справ на Миколу Зерова, Леся Курбаса, Валер’яна Підмогильного, Андрія Паніва (Панова — так він записаний у матеріалах справи) та Сергія Остапенка (прем’єр-міністра уряду УНР).
«Цинічно, що в офіційних версіях про долю засуджених, які КҐБ озвучував рідним, основними причинами смерті ставали серцеві захворювання: як-то “параліч серцево-судинної системи” у Зерова, “інфаркт міокарда” у Сергія Остапенка чи “інфаркт серця” у Андрія Паніва», — коментує координатор Електронного архіву Денис Пасічник.
Матеріали службової кореспонденції показують, як віддавались вказівки про реєстрацію фіктивних причин та дат смерті.
Наприклад, серед опублікованих архівних матеріалів є звернення дружини Миколи Зерова, Софії, яка через 20 років після розстрілу чоловіка звернулась з проханням видати довідку про його смерть. На що співробітники правоохоронних органів віддали розпорядження постфактум зареєструвати у паспортному столі смерть громадянина Зерова. При цьому там мало бути вказано, що літератор помер у 1941 році (а не від розстрілу у 1937-му) у місцях позбавлення волі. Офіційна причина смерті — параліч серцево-судинної системи.
Саме така довідка мала бути надіслана Софії Зеровій для надання у соціальні служби. Відповідні рішення викладені у секретному висновку, який підписали співробітники органів за погодженням заступника начальника УВД Ленобласті підполковника Єрмолаєва.
Однак були випадки, коли родичам вдавалось досягти вказування справжньої дати та причини смерті в документах. Сестра літератора Андрія Паніва, Клавдія Клименко, починаючи з 1937 року, писала в органи листи з проханнями надати їй інформацію про смерть брата і про обставини справи. Їй кілька разів повідомляли офіційну причину смерті — інфаркт у 1942 році. Зрештою у 1989 році, після тривалих листувань з різними установами, їй вдалось досягнути того, щоб в органах реєстрації виправили інформацію у документах про смерть Паніва: вказали коректну дату і справжню причину смерті — розстріл.
Онлайн-колекцію «Приховування правди про жертв Великого терору» можна переглянути та завантажити за посиланням.
Колекція публікується до Дня пам’яті жертв політичних репресій, який в Україні відзначається щороку у третю неділю травня.
Більше документів про сталінські репресії 1937–1938 років на сайті Електронного архіву в розділі «Великий терор».
Центр досліджень визвольного руху спільно з Галузевим державним архівом Служби безпеки України публікує на сайті Е-архіву оцифровані примірники Протоколів засідань Оперативної групи бюро Київського міського комітету КПУ.
Оперативна група бюро Київського міського комітету КПУ була створена на початку травня 1986 року. Вона займалася питаннями, пов’язаними з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Головне завдання Групи — вирішувати питання функціонування соціальної і транспортної інфраструктури у межах міста Києва та Київської області. А саме:
- створювати контрольно-пропускні пункти на в’їздах до Києва;
- формувати Штаби Цивільної оборони;
- контролювати дезінфекцію міст та проведення дозиметричного контролю;
- перевіряти виробничі приміщення і навчальні заклади;
- контролювати якість продукції на ярмарках;
- забезпечувати евакуацію, розміщення та забезпечення населення житлом і роботою;
- забезпечувати дезактивацію територій та техніки, що була задіяна для ліквідації наслідків.
Наприклад, одним із розпоряджень у протоколі №3 від 7 травня 1986 року Оперативна група вимагала: «категорично заборонити сушку білизни на відкритому повітрі. Посилити контроль за дотриманням даної вимоги». А в протоколі №2 засідання Оперативної групи бюро Київського міського комітету КПУ від 6 травня 1986 року була пропозиція: «дозволити у торговельній мережі продаж червоного вина і забезпечити додаткове отримання з відповідних фондів».
Денис Пасічник, координатор Електронного архіву, пояснює: «Документи містять інформацію про діяльність партійного керівництва Київської міської ради в умовах техногенної та екологічної катастрофи. Дають можливість дізнатися, які методи застосувала місцева влада для боротьби з наслідками аварії».
Частина оцифрованих матеріалів раніше була опублікована у збірнику документів «Чорнобильське досьє КҐБ». Книгу можна завантажити за посиланням.
Також на сайті Електронного архіву доступна до перегляду колекція документів про причини, перебіг та наслідки катастрофи «Чорнобильська трагедія — злочин радянської влади», оприлюднена у 2016 році.
Довідка: Чорнобильська трагедія — найбільша техногенна катастрофа за час існування ядерної енергетики, що сталася 26 квітня 1986 року о 01:25 неподалік м. Прип’ять. Вибух четвертого ядерного реактора Чорнобильської АЕС, спричинив викид радіоактивних речовин у повітря. Радянське керівництво намагалося приховати інформацію про вибух та справжні масштаби забруднення. Радіоактивний пил поширювався територією України, Білорусії (60%), Росії, країнами Європи, Прибалтики, Скандинавії. Понад 8 млн. осіб у перші дні аварії отримали значну дозу опромінення, близько 500 тисяч — померли від радіації. Значну частину населення було евакуйовано за межі 30-кілометрової зони — Чорнобильської зони відчуження.
Центр досліджень визвольного руху спільно з Галузевим державним архівом Служби безпеки України публікує на сайті Е-архіву оцифровані примірники Протоколів засідань Оперативної групи бюро Київського міського комітету КПУ.
Оперативна група бюро Київського міського комітету КПУ була створена на початку травня 1986 року. Вона займалася питаннями, пов’язаними з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Головне завдання Групи — вирішувати питання функціонування соціальної і транспортної інфраструктури у межах міста Києва та Київської області. А саме:
- створювати контрольно-пропускні пункти на в’їздах до Києва;
- формувати Штаби Цивільної оборони;
- контролювати дезінфекцію міст та проведення дозиметричного контролю;
- перевіряти виробничі приміщення і навчальні заклади;
- контролювати якість продукції на ярмарках;
- забезпечувати евакуацію, розміщення та забезпечення населення житлом і роботою;
- забезпечувати дезактивацію територій та техніки, що була задіяна для ліквідації наслідків.
Наприклад, одним із розпоряджень у протоколі №3 від 7 травня 1986 року Оперативна група вимагала: «категорично заборонити сушку білизни на відкритому повітрі. Посилити контроль за дотриманням даної вимоги». А в протоколі №2 засідання Оперативної групи бюро Київського міського комітету КПУ від 6 травня 1986 року була пропозиція: «дозволити у торговельній мережі продаж червоного вина і забезпечити додаткове отримання з відповідних фондів».
Денис Пасічник, координатор Електронного архіву, пояснює: «Документи містять інформацію про діяльність партійного керівництва Київської міської ради в умовах техногенної та екологічної катастрофи. Дають можливість дізнатися, які методи застосувала місцева влада для боротьби з наслідками аварії».
Частина оцифрованих матеріалів раніше була опублікована у збірнику документів «Чорнобильське досьє КҐБ». Книгу можна завантажити за посиланням.
Також на сайті Електронного архіву доступна до перегляду колекція документів про причини, перебіг та наслідки катастрофи «Чорнобильська трагедія — злочин радянської влади», оприлюднена у 2016 році.
Довідка: Чорнобильська трагедія — найбільша техногенна катастрофа за час існування ядерної енергетики, що сталася 26 квітня 1986 року о 01:25 неподалік м. Прип’ять. Вибух четвертого ядерного реактора Чорнобильської АЕС, спричинив викид радіоактивних речовин у повітря. Радянське керівництво намагалося приховати інформацію про вибух та справжні масштаби забруднення. Радіоактивний пил поширювався територією України, Білорусії (60%), Росії, країнами Європи, Прибалтики, Скандинавії. Понад 8 млн. осіб у перші дні аварії отримали значну дозу опромінення, близько 500 тисяч — померли від радіації. Значну частину населення було евакуйовано за межі 30-кілометрової зони — Чорнобильської зони відчуження.
Центр досліджень визвольного руху підготував описи та опублікував на Е-архіві збірку листів Андрія Лівицького з колекції документів, раніше оцифрованої архівом Служби зовнішньої розвідки України.
Добірка документів публікується до дня народження Андрія Лівицького — громадського і політичного діяча, дипломата, члена Центральної Ради, прем’єр-міністра Уряду УНР, президента УНР в екзилі.
Збірка включає листування Андрія Лівицького з представниками Уряду УНР в екзилі, міністрами закордонних справ, представниками посольств та надзвичайних дипломатичних місій, очільниками Армій УНР — Мурським, Удовиченком, Токаржевським-Карашевичем, Прокоповичем, Пилипчуком, Забелло, Смаль-Стоцьким, Сальським, Мацієвичем, Шульгіним, Целевичем та ін.
Листи були вилучені радянськими спецслужбами: іноземним відділом контролю ОДПУ та відділом контррозвідувальної діяльності.
Листування дає можливість поглянути очима Лівицького на тогочасну геополітичну ситуацію. Документи інформують про український державотворчий рух того періоду, який привертав увагу таких країн як США, Англія, Німеччина, Франція, Італія, Польща, Болгарія, Румунія, Туреччина, Грузія та ін.. Розкриваються особливості функціонування Уряду УНР в екзилі: провадження зовнішньої та внутрішньої політики, організації дипломатичних та військових осередків, пошук фінансування.
Колекція включає більше ніж 70 документів. Охоплює період з 1925 по 1931 рік. Оцифровані листи Андрія Лівицького зберігаються в архіві ГДА СЗРУ. Окрім листування на сайті СЗР можна знайти інші документи, що відображають діяльність української еміграції у міжвоєнний період.
Довідка. Андрій Лівицький — народився 12 квітня 1879 року на Полтавщині (хутір Красний Кут). Навчається на математичному та юридичному факультетах Київського університету Святого Володимира. По закінченню навчання — працює у суді присяжним, а згодом суддею. Розпочинає партійну діяльність у лавах Революційної української партії (реорганізована у УСДРП). За активну громадянську позицію, декілька разів відбуває ув’язнення та перебуває під наглядом поліції. З 1 серпня 1917 року поєднує посади губерніального комісара Полтавщини, гласного Золотоніського повітового і Полтавського губернського земств, а також голови Золотоніських повітових і Полтавських губернських земських зборів, почесний мировий суддя Золотоніського повіту і повітового комітету, член Полтавського губернського комітету УСДРП. Провадить українізацію у сфері діловодства. Січень 1919 року — тимчасово керує Міністерством внутрішніх справ УНР і перебуває на посаді заступника міністра юстиції УНР. Очолює Міністерство закордонних справ УНР, головує дипломатичною місією УНР У Польщі. У 1920 році Лівицький ініціює підписання Варшавського договору. По завершенню Української революції емігрує у Варшаву. У 1922-1926 роках — голова уряду УНР в екзилі. Після смерті Симона Петлюри — Голова Директорії УНР і Головний Отаман військ УНР. У 1945 році — Лівицький переїздить до Німеччини. У 1948 році за його ініціативи створено Українську Національну Раду. Помер 17 січня 1954 року в Карлсруе (Німеччина). Похований на кладовищі Вальдфрідгоф у Мюнхені. Перепохований в Саут-Баунд-Брук (США).
Центр досліджень визвольного руху підготував описи та опублікував на Е-архіві збірку листів Андрія Лівицького з колекції документів, раніше оцифрованої архівом Служби зовнішньої розвідки України.
Добірка документів публікується до дня народження Андрія Лівицького — громадського і політичного діяча, дипломата, члена Центральної Ради, прем’єр-міністра Уряду УНР, президента УНР в екзилі.
Збірка включає листування Андрія Лівицького з представниками Уряду УНР в екзилі, міністрами закордонних справ, представниками посольств та надзвичайних дипломатичних місій, очільниками Армій УНР — Мурським, Удовиченком, Токаржевським-Карашевичем, Прокоповичем, Пилипчуком, Забелло, Смаль-Стоцьким, Сальським, Мацієвичем, Шульгіним, Целевичем та ін.
Листи були вилучені радянськими спецслужбами: іноземним відділом контролю ОДПУ та відділом контррозвідувальної діяльності.
Листування дає можливість поглянути очима Лівицького на тогочасну геополітичну ситуацію. Документи інформують про український державотворчий рух того періоду, який привертав увагу таких країн як США, Англія, Німеччина, Франція, Італія, Польща, Болгарія, Румунія, Туреччина, Грузія та ін.. Розкриваються особливості функціонування Уряду УНР в екзилі: провадження зовнішньої та внутрішньої політики, організації дипломатичних та військових осередків, пошук фінансування.
Колекція включає більше ніж 70 документів. Охоплює період з 1925 по 1931 рік. Оцифровані листи Андрія Лівицького зберігаються в архіві ГДА СЗРУ. Окрім листування на сайті СЗР можна знайти інші документи, що відображають діяльність української еміграції у міжвоєнний період.
Довідка. Андрій Лівицький — народився 12 квітня 1879 року на Полтавщині (хутір Красний Кут). Навчається на математичному та юридичному факультетах Київського університету Святого Володимира. По закінченню навчання — працює у суді присяжним, а згодом суддею. Розпочинає партійну діяльність у лавах Революційної української партії (реорганізована у УСДРП). За активну громадянську позицію, декілька разів відбуває ув’язнення та перебуває під наглядом поліції. З 1 серпня 1917 року поєднує посади губерніального комісара Полтавщини, гласного Золотоніського повітового і Полтавського губернського земств, а також голови Золотоніських повітових і Полтавських губернських земських зборів, почесний мировий суддя Золотоніського повіту і повітового комітету, член Полтавського губернського комітету УСДРП. Провадить українізацію у сфері діловодства. Січень 1919 року — тимчасово керує Міністерством внутрішніх справ УНР і перебуває на посаді заступника міністра юстиції УНР. Очолює Міністерство закордонних справ УНР, головує дипломатичною місією УНР У Польщі. У 1920 році Лівицький ініціює підписання Варшавського договору. По завершенню Української революції емігрує у Варшаву. У 1922-1926 роках — голова уряду УНР в екзилі. Після смерті Симона Петлюри — Голова Директорії УНР і Головний Отаман військ УНР. У 1945 році — Лівицький переїздить до Німеччини. У 1948 році за його ініціативи створено Українську Національну Раду. Помер 17 січня 1954 року в Карлсруе (Німеччина). Похований на кладовищі Вальдфрідгоф у Мюнхені. Перепохований в Саут-Баунд-Брук (США).