До 70-річчя примусової депортації української національної меншини в комуністичній Польщі стали доступні он-лайн документальні свідчення злочину.
Кожен може переглянути он-лайн підбурку документів про перипетії примусового виселення близько 150 тисяч українців у 1947 році з теренів, що
відійшли до Польщі після Другої світової війни — Лемківщини, Бойківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя. Документальні свідчення про операцію “Вісла” зробили доступними кожному Центр досліджень визвольного руху та Архів Служби безпеки України в Електронному архіві визвольного руху.
Оцифровані документи показують, що операція проводилась комуністичним польським режимом за погодженням з СРСР та Чехословаччиною. Виселення здійснювали за етнічною ознакою, а головною причиною вказували боротьбу з українським підпільним визвольним рухом. Українська повстанська армія тоді контролювала значну частину Закерзоння, захищаючи українську громаду від репресій польської комуністичної влади та продовжувала боротьбу за незалежність. Але її діяльність була б неможливою без підтримки місцевих жителів.
Тому влада вирішила застосувати злочинний принцип колективної відповідальності і повністю вигнати всіх українців із їх домівок — чоловіків, жінок, дітей, старих. При цьому люди втрачали майно, а часто навіть не мали куди поселитися на новому місці.
Оцифровані документи показують, що комуністичні спецслужби Польщі та Радянського Союзу були добре поінформовані про сили українських повстанців. Три армії, які були задіяні для виселення, щонайменше вдесятеро перевищували кількість повстанців, але насамперед займалися депортацією, а не воєнними діями.
Тому сьогодні події “Вісли” кваліфікують як етнічну чистку, воєнний злочин та злочин проти людяності.
Водночас упівці намагались налагодити стосунки з цивільним польським населенням. Українська повстанська армія розуміла, що і поляки, і українці опинилися під тоталітарним тиском.
«Одна з опублікованих інструкцій УПА закликає українців підтримувати місцеву польську меншину, адже це мало стати однією з передумов створення антибільшовицького блоку поневолених народів» — коментує директор Архіву СБУ Андрій Когут.
Серед оприлюднених документів можна знайти таке: повідомлення про сутички УПА з польськими військовими, протоколи допитів осіб пов’язаних з українським повстанським рухом, доповідна записка про підсумки репатрціації поляків з території СРСР, листи, вилучені в упівців, протокол договору між СРСР та Польською Республікою про обмін територіями та ін.
28 квітня 1947 року розпочалася операція польської комуністичної влади, під час якої викинено з рідних домівок майже 150 тисяч українців. Людей вивозили за сотні кілометрів, тих, хто намагався вчиняти спротив — вбивали. Операцією “Вісла” Польща “очистила” від українців їх етнічні території і поклала край українському визвольному руху на цих землях (не залишилося людей, які його підтримували), вирішивши таким чином “українську проблему в Польщі”.
Ця операція стала завершальним акордом Другої польсько-української війни, яка розгорнулася в рамках Другої світової війни, розпочавшись 1942 року на Холмщині (тепер територія Польщі). Війна йшла за українські території, які до 1939 року входили до складу Польщі (Холмщину, Волинь, Галичину), на яких українці хотіли створити власну державу, а поляки — бажали відновлення довоєнних кордонів.
Проте питання кордонів вирішилося після Другої світової без участі українців і поляків, після чого комуністична влада Союзу та Польщі насильно змінила етнічну конфігурацію західноукраїнських та східнопольських територій. Найбільш брутальним етапом цього стала операція “Вісла” у 1947 році.
До 70-річчя примусової депортації української національної меншини в комуністичній Польщі стали доступні он-лайн документальні свідчення злочину.
Кожен може переглянути он-лайн підбурку документів про перипетії примусового виселення близько 150 тисяч українців у 1947 році з теренів, що
відійшли до Польщі після Другої світової війни — Лемківщини, Бойківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя. Документальні свідчення про операцію “Вісла” зробили доступними кожному Центр досліджень визвольного руху та Архів Служби безпеки України в Електронному архіві визвольного руху.
Оцифровані документи показують, що операція проводилась комуністичним польським режимом за погодженням з СРСР та Чехословаччиною. Виселення здійснювали за етнічною ознакою, а головною причиною вказували боротьбу з українським підпільним визвольним рухом. Українська повстанська армія тоді контролювала значну частину Закерзоння, захищаючи українську громаду від репресій польської комуністичної влади та продовжувала боротьбу за незалежність. Але її діяльність була б неможливою без підтримки місцевих жителів.
Тому влада вирішила застосувати злочинний принцип колективної відповідальності і повністю вигнати всіх українців із їх домівок — чоловіків, жінок, дітей, старих. При цьому люди втрачали майно, а часто навіть не мали куди поселитися на новому місці.
Оцифровані документи показують, що комуністичні спецслужби Польщі та Радянського Союзу були добре поінформовані про сили українських повстанців. Три армії, які були задіяні для виселення, щонайменше вдесятеро перевищували кількість повстанців, але насамперед займалися депортацією, а не воєнними діями.
Тому сьогодні події “Вісли” кваліфікують як етнічну чистку, воєнний злочин та злочин проти людяності.
Водночас упівці намагались налагодити стосунки з цивільним польським населенням. Українська повстанська армія розуміла, що і поляки, і українці опинилися під тоталітарним тиском.
«Одна з опублікованих інструкцій УПА закликає українців підтримувати місцеву польську меншину, адже це мало стати однією з передумов створення антибільшовицького блоку поневолених народів» — коментує директор Архіву СБУ Андрій Когут.
Серед оприлюднених документів можна знайти таке: повідомлення про сутички УПА з польськими військовими, протоколи допитів осіб пов’язаних з українським повстанським рухом, доповідна записка про підсумки репатрціації поляків з території СРСР, листи, вилучені в упівців, протокол договору між СРСР та Польською Республікою про обмін територіями та ін.
28 квітня 1947 року розпочалася операція польської комуністичної влади, під час якої викинено з рідних домівок майже 150 тисяч українців. Людей вивозили за сотні кілометрів, тих, хто намагався вчиняти спротив — вбивали. Операцією “Вісла” Польща “очистила” від українців їх етнічні території і поклала край українському визвольному руху на цих землях (не залишилося людей, які його підтримували), вирішивши таким чином “українську проблему в Польщі”.
Ця операція стала завершальним акордом Другої польсько-української війни, яка розгорнулася в рамках Другої світової війни, розпочавшись 1942 року на Холмщині (тепер територія Польщі). Війна йшла за українські території, які до 1939 року входили до складу Польщі (Холмщину, Волинь, Галичину), на яких українці хотіли створити власну державу, а поляки — бажали відновлення довоєнних кордонів.
Проте питання кордонів вирішилося після Другої світової без участі українців і поляків, після чого комуністична влада Союзу та Польщі насильно змінила етнічну конфігурацію західноукраїнських та східнопольських територій. Найбільш брутальним етапом цього стала операція “Вісла” у 1947 році.
Галузевий державний архів СБУ спільно з Центром досліджень визвольного руху оприлюднив онлайн листівки, звернення та газети першого місяця Української
революції 1917 р.
«У перше, Украінський тридцятиміліонний Народе, Ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто Ти і як хочеш жити, як окрема нація. З цього часу в дружній сім'ї вільних народів могутньою рукою зачнеш сам собі кувати кращу долю», — такими словами представники Української центральної ради звертались до українців у березні 1917 року (орфографію збережено). Відтепер ці та інші інформаційні матеріали початку Української революції доступні на Електронному архіві визвольного руху.
«Відозви яскраво ілюструють настрої українських революціонерів березня 1917 р., які дивилися на майбутнє крізь “рожеві окуляри” та сподівалися на можливість існування вільної України в складі федеративної демократичної Росії, — говорить директор Галузевого державного архіву СБУ Андрій Когут. — Подальша історія показала, що ні в рамках демократичної, ні будь-якої іншої Російської держави, вільна Україна існувати не могла. Яскравим підтвердженням цього факту є й те, що листівки та газети Центральної Ради зберігалися раніше в архівах НКВД-КҐБ як таємні матеріали».
Серед оприлюднених на Е-архіві матеріалів є також примірник газети «Вісти з Української Центральної Ради у Київі» № 2 від 21 березня 1917 р. та перший випуск вісника Київського українського студентства «Стерно» від 24 березня 1917 р.
Також оприлюднено відозву професора Михайла Грушевського до українців — професорів і викладачів вищих шкіл, відозви Головної української студентської ради до українського студентства та примірники програми з’їзду українських професорів і вчителів у Києві, запланованого на 5 квітня 1917 р.
Ознайомитися з усіма архівними документами можна на сайті Е-врхів за посиланням: http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat=1167
Галузевий державний архів СБУ спільно з Центром досліджень визвольного руху оприлюднив онлайн листівки, звернення та газети першого місяця Української
революції 1917 р.
«У перше, Украінський тридцятиміліонний Народе, Ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто Ти і як хочеш жити, як окрема нація. З цього часу в дружній сім'ї вільних народів могутньою рукою зачнеш сам собі кувати кращу долю», — такими словами представники Української центральної ради звертались до українців у березні 1917 року (орфографію збережено). Відтепер ці та інші інформаційні матеріали початку Української революції доступні на Електронному архіві визвольного руху.
«Відозви яскраво ілюструють настрої українських революціонерів березня 1917 р., які дивилися на майбутнє крізь “рожеві окуляри” та сподівалися на можливість існування вільної України в складі федеративної демократичної Росії, — говорить директор Галузевого державного архіву СБУ Андрій Когут. — Подальша історія показала, що ні в рамках демократичної, ні будь-якої іншої Російської держави, вільна Україна існувати не могла. Яскравим підтвердженням цього факту є й те, що листівки та газети Центральної Ради зберігалися раніше в архівах НКВД-КҐБ як таємні матеріали».
Серед оприлюднених на Е-архіві матеріалів є також примірник газети «Вісти з Української Центральної Ради у Київі» № 2 від 21 березня 1917 р. та перший випуск вісника Київського українського студентства «Стерно» від 24 березня 1917 р.
Також оприлюднено відозву професора Михайла Грушевського до українців — професорів і викладачів вищих шкіл, відозви Головної української студентської ради до українського студентства та примірники програми з’їзду українських професорів і вчителів у Києві, запланованого на 5 квітня 1917 р.
Ознайомитися з усіма архівними документами можна на сайті Е-врхів за посиланням: http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat=1167
До 100-річчя від дня створення Центральної Ради Центр досліджень визвольного руху публікує 43 документи зі справи-формуляра ГПУ на Михайла Грушевського в Електронному архіві українського визвольного руху. Донесення агентів, протоколи допитів та особиста кореспонденція видатного науковця періоду його останніх років життя зберігаються в колекції документів із фондів Галузевого державного архіву СБУ.
1924 року колишній Голова Української Центральної Ради професор Михайло Грушевський повернувся до Києва, в Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Хоча радянська влада розглядала його як «буржуазного націоналіста», більшовикам було вигідно використати повернення колишнього супротивника з пропагандистською метою. Відтак авторитетного історика негайно взяло під нагляд Державне політичне управління — ГПУ.
Про міркування чекістів щодо використання фігури М. Грушевського на користь режиму дізнаємося з листа, якого ГПУ УСРР надіслало до Київського губернського відділу ГПУ. «Жодної вигоди для нас Грушевський на президентському кріслі Академії наук не являє. Першочергову важливість та значення для нас має посилення розбіжностей у верхівці української шовіністичної громадськості та, зокрема, з найсильнішою на даний час групою [Сергія] Єфремова і всередині неї»,— наставляли всеукраїнські чекісти своїх київських підлеглих.
Гепеушники розуміли, що «наші /ГПУ/ завдання він не стане виконувати, а якщо б йому запропонувала цю роботу партія, то він, звісно, став би вимагати для себе становище члена ЦК, що, знову ж таки, неможливо».
У постанові про відкриття справи-формуляра № 1100 від 5 лютого 1925 р. зазначено, що на Грушевського є компромат як на «українського шовініста», що дає змогу звинуватити його в «антирадянській діяльності».
Самого Грушевського та його середовище оточили інформаторами, які доносили буквально про кожен його контакт. Уже 10 березня 1924 р. сексот «Запорожський» доносив про візит Грушевського до Всеукраїнської академії наук (ВУАН) і розмови, які він мав з її керівниками.
Агент «Западний» телеграмою звітував про хід його розмов із Грушевським щодо написання «ідеологічно вивіреного» тексту його заяви після повернення в УСРР. З цього донесення дізнаємося, що в матеріалах ГПУ видатного історика називали псевдонімом «Старик». В інших документах трапляється варіант «Старець».
«Україна, — сказав Грушевський, — для мене дорожча понад усе, і може тому я як стара людина можу дивитися на життя України з історичної точки зору. У цьому моє розходження з комуністами і В. В. [імовірно, йдеться про Володимира Винниченка]», — читаємо у зведенні сексота ГПУ «Тичини» від листопада 1926 р.
Скрупульозно зафіксовано розмови, зустрічі, стосунки Грушевського та родину в донесеннях агентів «Бєлого», «Німфи», «Аспіранта», «Свєтлової» та ін.
З 1929 р. Грушевського почали офіційно цькувати, а установи та комісії, очолювані ним, підлягали закриттю. У березні 1931 р. в Москві професора заарештували органи ГПУ. Колекція містить протоколи допитів Грушевського у зв’язку зі справою «Українського національного центру», яку фабрикували чекісти.
Зокрема 31 березня 1931 р. Грушевського допитував слідчий Южний. А 3 квітня — сам начальник ГПУ УСРР Всеволод Балицький. Старого професора звинувачували в керівництві контрреволюційною повстанською організацією та зв‘язками з колишніми діячами УНР П. Христюком, І. Лизанівським та В. Голубовичем, які теж проживали в Радянській Україні. Під загрозою арешту доньки Катерини Грушевський дав ті свідчення, які від нього вимагалися, проте страчувати чи ув’язнювати вченого більшовики не наважилися.
Саму справу-формуляр припинили аж 1936 р. — через два роки після смерті Грушевського в кисловодському санаторії.
Уся колекція доступна на Е-архіві avr.org.ua за посиланням: посиланням http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat=1147&pc=50&sort=1&fd=date&pv=1.
До 100-річчя від дня створення Центральної Ради Центр досліджень визвольного руху публікує 43 документи зі справи-формуляра ГПУ на Михайла Грушевського в Електронному архіві українського визвольного руху. Донесення агентів, протоколи допитів та особиста кореспонденція видатного науковця періоду його останніх років життя зберігаються в колекції документів із фондів Галузевого державного архіву СБУ.
1924 року колишній Голова Української Центральної Ради професор Михайло Грушевський повернувся до Києва, в Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Хоча радянська влада розглядала його як «буржуазного націоналіста», більшовикам було вигідно використати повернення колишнього супротивника з пропагандистською метою. Відтак авторитетного історика негайно взяло під нагляд Державне політичне управління — ГПУ.
Про міркування чекістів щодо використання фігури М. Грушевського на користь режиму дізнаємося з листа, якого ГПУ УСРР надіслало до Київського губернського відділу ГПУ. «Жодної вигоди для нас Грушевський на президентському кріслі Академії наук не являє. Першочергову важливість та значення для нас має посилення розбіжностей у верхівці української шовіністичної громадськості та, зокрема, з найсильнішою на даний час групою [Сергія] Єфремова і всередині неї»,— наставляли всеукраїнські чекісти своїх київських підлеглих.
Гепеушники розуміли, що «наші /ГПУ/ завдання він не стане виконувати, а якщо б йому запропонувала цю роботу партія, то він, звісно, став би вимагати для себе становище члена ЦК, що, знову ж таки, неможливо».
У постанові про відкриття справи-формуляра № 1100 від 5 лютого 1925 р. зазначено, що на Грушевського є компромат як на «українського шовініста», що дає змогу звинуватити його в «антирадянській діяльності».
Самого Грушевського та його середовище оточили інформаторами, які доносили буквально про кожен його контакт. Уже 10 березня 1924 р. сексот «Запорожський» доносив про візит Грушевського до Всеукраїнської академії наук (ВУАН) і розмови, які він мав з її керівниками.
Агент «Западний» телеграмою звітував про хід його розмов із Грушевським щодо написання «ідеологічно вивіреного» тексту його заяви після повернення в УСРР. З цього донесення дізнаємося, що в матеріалах ГПУ видатного історика називали псевдонімом «Старик». В інших документах трапляється варіант «Старець».
«Україна, — сказав Грушевський, — для мене дорожча понад усе, і може тому я як стара людина можу дивитися на життя України з історичної точки зору. У цьому моє розходження з комуністами і В. В. [імовірно, йдеться про Володимира Винниченка]», — читаємо у зведенні сексота ГПУ «Тичини» від листопада 1926 р.
Скрупульозно зафіксовано розмови, зустрічі, стосунки Грушевського та родину в донесеннях агентів «Бєлого», «Німфи», «Аспіранта», «Свєтлової» та ін.
З 1929 р. Грушевського почали офіційно цькувати, а установи та комісії, очолювані ним, підлягали закриттю. У березні 1931 р. в Москві професора заарештували органи ГПУ. Колекція містить протоколи допитів Грушевського у зв’язку зі справою «Українського національного центру», яку фабрикували чекісти.
Зокрема 31 березня 1931 р. Грушевського допитував слідчий Южний. А 3 квітня — сам начальник ГПУ УСРР Всеволод Балицький. Старого професора звинувачували в керівництві контрреволюційною повстанською організацією та зв‘язками з колишніми діячами УНР П. Христюком, І. Лизанівським та В. Голубовичем, які теж проживали в Радянській Україні. Під загрозою арешту доньки Катерини Грушевський дав ті свідчення, які від нього вимагалися, проте страчувати чи ув’язнювати вченого більшовики не наважилися.
Саму справу-формуляр припинили аж 1936 р. — через два роки після смерті Грушевського в кисловодському санаторії.
Уся колекція доступна на Е-архіві avr.org.ua за посиланням: посиланням http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat=1147&pc=50&sort=1&fd=date&pv=1.