До 100-річчя від дня створення Центральної Ради Центр досліджень визвольного руху публікує 43 документи зі справи-формуляра ГПУ на Михайла Грушевського в Електронному архіві українського визвольного руху. Донесення агентів, протоколи допитів та особиста кореспонденція видатного науковця періоду його останніх років життя зберігаються в колекції документів із фондів Галузевого державного архіву СБУ.
1924 року колишній Голова Української Центральної Ради професор Михайло Грушевський повернувся до Києва, в Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Хоча радянська влада розглядала його як «буржуазного націоналіста», більшовикам було вигідно використати повернення колишнього супротивника з пропагандистською метою. Відтак авторитетного історика негайно взяло під нагляд Державне політичне управління — ГПУ.
Про міркування чекістів щодо використання фігури М. Грушевського на користь режиму дізнаємося з листа, якого ГПУ УСРР надіслало до Київського губернського відділу ГПУ. «Жодної вигоди для нас Грушевський на президентському кріслі Академії наук не являє. Першочергову важливість та значення для нас має посилення розбіжностей у верхівці української шовіністичної громадськості та, зокрема, з найсильнішою на даний час групою [Сергія] Єфремова і всередині неї»,— наставляли всеукраїнські чекісти своїх київських підлеглих.
Гепеушники розуміли, що «наші /ГПУ/ завдання він не стане виконувати, а якщо б йому запропонувала цю роботу партія, то він, звісно, став би вимагати для себе становище члена ЦК, що, знову ж таки, неможливо».
У постанові про відкриття справи-формуляра № 1100 від 5 лютого 1925 р. зазначено, що на Грушевського є компромат як на «українського шовініста», що дає змогу звинуватити його в «антирадянській діяльності».
Самого Грушевського та його середовище оточили інформаторами, які доносили буквально про кожен його контакт. Уже 10 березня 1924 р. сексот «Запорожський» доносив про візит Грушевського до Всеукраїнської академії наук (ВУАН) і розмови, які він мав з її керівниками.
Агент «Западний» телеграмою звітував про хід його розмов із Грушевським щодо написання «ідеологічно вивіреного» тексту його заяви після повернення в УСРР. З цього донесення дізнаємося, що в матеріалах ГПУ видатного історика називали псевдонімом «Старик». В інших документах трапляється варіант «Старець».
«Україна, — сказав Грушевський, — для мене дорожча понад усе, і може тому я як стара людина можу дивитися на життя України з історичної точки зору. У цьому моє розходження з комуністами і В. В. [імовірно, йдеться про Володимира Винниченка]», — читаємо у зведенні сексота ГПУ «Тичини» від листопада 1926 р.
Скрупульозно зафіксовано розмови, зустрічі, стосунки Грушевського та родину в донесеннях агентів «Бєлого», «Німфи», «Аспіранта», «Свєтлової» та ін.
З 1929 р. Грушевського почали офіційно цькувати, а установи та комісії, очолювані ним, підлягали закриттю. У березні 1931 р. в Москві професора заарештували органи ГПУ. Колекція містить протоколи допитів Грушевського у зв’язку зі справою «Українського національного центру», яку фабрикували чекісти.
Зокрема 31 березня 1931 р. Грушевського допитував слідчий Южний. А 3 квітня — сам начальник ГПУ УСРР Всеволод Балицький. Старого професора звинувачували в керівництві контрреволюційною повстанською організацією та зв‘язками з колишніми діячами УНР П. Христюком, І. Лизанівським та В. Голубовичем, які теж проживали в Радянській Україні. Під загрозою арешту доньки Катерини Грушевський дав ті свідчення, які від нього вимагалися, проте страчувати чи ув’язнювати вченого більшовики не наважилися.
Саму справу-формуляр припинили аж 1936 р. — через два роки після смерті Грушевського в кисловодському санаторії.
Уся колекція доступна на Е-архіві avr.org.ua за посиланням: посиланням http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat=1147&pc=50&sort=1&fd=date&pv=1.
До 100-річчя від дня створення Центральної Ради Центр досліджень визвольного руху публікує 43 документи зі справи-формуляра ГПУ на Михайла Грушевського в Електронному архіві українського визвольного руху. Донесення агентів, протоколи допитів та особиста кореспонденція видатного науковця періоду його останніх років життя зберігаються в колекції документів із фондів Галузевого державного архіву СБУ.
1924 року колишній Голова Української Центральної Ради професор Михайло Грушевський повернувся до Києва, в Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Хоча радянська влада розглядала його як «буржуазного націоналіста», більшовикам було вигідно використати повернення колишнього супротивника з пропагандистською метою. Відтак авторитетного історика негайно взяло під нагляд Державне політичне управління — ГПУ.
Про міркування чекістів щодо використання фігури М. Грушевського на користь режиму дізнаємося з листа, якого ГПУ УСРР надіслало до Київського губернського відділу ГПУ. «Жодної вигоди для нас Грушевський на президентському кріслі Академії наук не являє. Першочергову важливість та значення для нас має посилення розбіжностей у верхівці української шовіністичної громадськості та, зокрема, з найсильнішою на даний час групою [Сергія] Єфремова і всередині неї»,— наставляли всеукраїнські чекісти своїх київських підлеглих.
Гепеушники розуміли, що «наші /ГПУ/ завдання він не стане виконувати, а якщо б йому запропонувала цю роботу партія, то він, звісно, став би вимагати для себе становище члена ЦК, що, знову ж таки, неможливо».
У постанові про відкриття справи-формуляра № 1100 від 5 лютого 1925 р. зазначено, що на Грушевського є компромат як на «українського шовініста», що дає змогу звинуватити його в «антирадянській діяльності».
Самого Грушевського та його середовище оточили інформаторами, які доносили буквально про кожен його контакт. Уже 10 березня 1924 р. сексот «Запорожський» доносив про візит Грушевського до Всеукраїнської академії наук (ВУАН) і розмови, які він мав з її керівниками.
Агент «Западний» телеграмою звітував про хід його розмов із Грушевським щодо написання «ідеологічно вивіреного» тексту його заяви після повернення в УСРР. З цього донесення дізнаємося, що в матеріалах ГПУ видатного історика називали псевдонімом «Старик». В інших документах трапляється варіант «Старець».
«Україна, — сказав Грушевський, — для мене дорожча понад усе, і може тому я як стара людина можу дивитися на життя України з історичної точки зору. У цьому моє розходження з комуністами і В. В. [імовірно, йдеться про Володимира Винниченка]», — читаємо у зведенні сексота ГПУ «Тичини» від листопада 1926 р.
Скрупульозно зафіксовано розмови, зустрічі, стосунки Грушевського та родину в донесеннях агентів «Бєлого», «Німфи», «Аспіранта», «Свєтлової» та ін.
З 1929 р. Грушевського почали офіційно цькувати, а установи та комісії, очолювані ним, підлягали закриттю. У березні 1931 р. в Москві професора заарештували органи ГПУ. Колекція містить протоколи допитів Грушевського у зв’язку зі справою «Українського національного центру», яку фабрикували чекісти.
Зокрема 31 березня 1931 р. Грушевського допитував слідчий Южний. А 3 квітня — сам начальник ГПУ УСРР Всеволод Балицький. Старого професора звинувачували в керівництві контрреволюційною повстанською організацією та зв‘язками з колишніми діячами УНР П. Христюком, І. Лизанівським та В. Голубовичем, які теж проживали в Радянській Україні. Під загрозою арешту доньки Катерини Грушевський дав ті свідчення, які від нього вимагалися, проте страчувати чи ув’язнювати вченого більшовики не наважилися.
Саму справу-формуляр припинили аж 1936 р. — через два роки після смерті Грушевського в кисловодському санаторії.
Уся колекція доступна на Е-архіві avr.org.ua за посиланням: посиланням http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat=1147&pc=50&sort=1&fd=date&pv=1.
Центр досліджень визвольного руху публікує в Електронному архіві українського визвольного руху колекцію документів КГБ про життя й боротьбу визначного дисидента Святослава Караванського (1920—2016).
30 документів НКГБ—КГБ за 1944—1970 роки, які зберігаються в Галузевому державному архіві СБУ, розповідають про боротьбу Святослава Караванського за Українську державу під час Другої світової війни, дисидентську антирадянську діяльність та ув’язнення в таборах ГУЛАГу.
У дисидентський рух Святослав Караванський прийшов з лав українського визвольного руху. Протокол допиту НКГБ від 2 серпня 1944 року та анкета заарештованого розкривають біографічні дані Караванського, а також обставини його вступу в ОУН, діяльність у націоналістичному підпіллі м. Одеси під час румунської окупації та після повернення радянської влади.
Протягом 1942—1944 років під псевдо «Бальзак» Караванський очолював осередок ОУН на історико-філологічному факультеті Одеського університету, розповсюджував агітаційні матеріали та керував книгарнею, чиї прибутки поповнювали касу організації.
Післявоєнні віхи біографії дисидента відображені в повідомленнях КГБ УРСР для ЦК КПУ про діяльність Караванського та пропоновані репресивні заходи проти нього.
У повідомленні КГБ від 16 жовтня 1965 року йдеться про статтю Караванського «Про одну політичну помилку», яка викривала політику русифікації вищої школи в Україні, та звернення «До керівників компартій світу». Чекісти з’ясували, що її автора 7 лютого 1945 року Військовий трибунал Одеського гарнізону засудив на 25 років таборів за «зраду Батьківщини», тобто за участь в ОУН і контакти з румунською розвідкою.
«Перебуваючи в місцях ув’язнення, Караванський залишався на ворожих позиціях, злісно порушував табірний режим, в 1957 році брав активну участь в організації масових заворушень. За ворожі дії та дисциплінарні проступки Караванського двічі переводили на суворий режим, один раз до в’язниці на один рік і 32 рази був запроторений у карцер і штрафний барак», — писав головний кагебіст України про знаного філолога.
Оскільки 14 грудня 1960 року Караванського звільнили з Дубравлагу за амністією, чекісти пропонували відправити його досиджувати решту терміну.
Але, як свідчать оприлюднені документи, Караванський не полишив боротьби. 24 вересня 1969 року КГБ повідомляв: «Перебуваючи в Дубравному ВТТ, Караванський продовжував виготовляти і розсилати нелегально наклепницькі й антирадянські документи, деякі з яких опинилися за кордоном і використовувалися в антирадянській пропаганді. За вказані дії за вироком суду Караванського відправили в тюрму № 2 м. Владимира, де також продовжував виготовляти тайнописом злісні антирадянські документи й спрямовувати їх різноманітними шляхами за межі в’язниці».
У колекції опубліковано й згадані «злісні антирадянські документи». Це — свідчення товариша по ув’язненню — учасника розкопок поховань жертв Катинських розстрілів НКВД; «10 заповідей патріота поневоленого краю», «10 заповідей патріота, силоміць покликаного до окупаційного війська». Крім того, тепер доступне онлайн «Клопотання» Караванського про притягнення міністра вищої та середньої освіти УРСР Юрія Даденкова до кримінальної відповідальності за політику русифікації вищої освіти в Україні.
Поціновувачі письменницького таланту Святослава Караванського можуть ознайомитися з його віршами «Володимирські ритми» і «Ритми Володимира» та «Вісті з Праги», що як речові докази зберігалися в матеріалах кримінальної справи.
Усю колекцію можна переглянути онлайн на сайті Електронного архіву українського визвольного руху http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat=1107&pc=50&sort=1&fd=date&pv=1
Центр досліджень визвольного руху публікує в Електронному архіві українського визвольного руху колекцію документів КГБ про життя й боротьбу визначного дисидента Святослава Караванського (1920—2016).
30 документів НКГБ—КГБ за 1944—1970 роки, які зберігаються в Галузевому державному архіві СБУ, розповідають про боротьбу Святослава Караванського за Українську державу під час Другої світової війни, дисидентську антирадянську діяльність та ув’язнення в таборах ГУЛАГу.
У дисидентський рух Святослав Караванський прийшов з лав українського визвольного руху. Протокол допиту НКГБ від 2 серпня 1944 року та анкета заарештованого розкривають біографічні дані Караванського, а також обставини його вступу в ОУН, діяльність у націоналістичному підпіллі м. Одеси під час румунської окупації та після повернення радянської влади.
Протягом 1942—1944 років під псевдо «Бальзак» Караванський очолював осередок ОУН на історико-філологічному факультеті Одеського університету, розповсюджував агітаційні матеріали та керував книгарнею, чиї прибутки поповнювали касу організації.
Післявоєнні віхи біографії дисидента відображені в повідомленнях КГБ УРСР для ЦК КПУ про діяльність Караванського та пропоновані репресивні заходи проти нього.
У повідомленні КГБ від 16 жовтня 1965 року йдеться про статтю Караванського «Про одну політичну помилку», яка викривала політику русифікації вищої школи в Україні, та звернення «До керівників компартій світу». Чекісти з’ясували, що її автора 7 лютого 1945 року Військовий трибунал Одеського гарнізону засудив на 25 років таборів за «зраду Батьківщини», тобто за участь в ОУН і контакти з румунською розвідкою.
«Перебуваючи в місцях ув’язнення, Караванський залишався на ворожих позиціях, злісно порушував табірний режим, в 1957 році брав активну участь в організації масових заворушень. За ворожі дії та дисциплінарні проступки Караванського двічі переводили на суворий режим, один раз до в’язниці на один рік і 32 рази був запроторений у карцер і штрафний барак», — писав головний кагебіст України про знаного філолога.
Оскільки 14 грудня 1960 року Караванського звільнили з Дубравлагу за амністією, чекісти пропонували відправити його досиджувати решту терміну.
Але, як свідчать оприлюднені документи, Караванський не полишив боротьби. 24 вересня 1969 року КГБ повідомляв: «Перебуваючи в Дубравному ВТТ, Караванський продовжував виготовляти і розсилати нелегально наклепницькі й антирадянські документи, деякі з яких опинилися за кордоном і використовувалися в антирадянській пропаганді. За вказані дії за вироком суду Караванського відправили в тюрму № 2 м. Владимира, де також продовжував виготовляти тайнописом злісні антирадянські документи й спрямовувати їх різноманітними шляхами за межі в’язниці».
У колекції опубліковано й згадані «злісні антирадянські документи». Це — свідчення товариша по ув’язненню — учасника розкопок поховань жертв Катинських розстрілів НКВД; «10 заповідей патріота поневоленого краю», «10 заповідей патріота, силоміць покликаного до окупаційного війська». Крім того, тепер доступне онлайн «Клопотання» Караванського про притягнення міністра вищої та середньої освіти УРСР Юрія Даденкова до кримінальної відповідальності за політику русифікації вищої освіти в Україні.
Поціновувачі письменницького таланту Святослава Караванського можуть ознайомитися з його віршами «Володимирські ритми» і «Ритми Володимира» та «Вісті з Праги», що як речові докази зберігалися в матеріалах кримінальної справи.
Усю колекцію можна переглянути онлайн на сайті Електронного архіву українського визвольного руху http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat=1107&pc=50&sort=1&fd=date&pv=1
До річниці першого бою УПА — бою з нацистами — у вільний доступ виклали колекцію документів. 61 документ відображає збройне та інформаційне протистояння між німецькими окупантами та Українською повстанською армією і підпіллям Організації українських націоналістів.
Колекцію підготували Центр досліджень визвольного руху спільно з Архівом СБУ та опублікували на Е-архіві визвольного руху. Її публікація є частиною національної інформаційної кампанії «УПА — відповідь нескореного народу».
З 7 на 8 лютого 1943 року — у місті Володимирець на Рівненщині відбувся перший бій УПА. Це — бій з німецьким військом. Сотня Григорія Перегіняка — «Коробки» атакувала німецький гарнізон.
Колекція документів містить біля 20 оригінальних бойових звітів про збройні зіткнення з нацистами: засідки на колони, напади на гарнізони та важливі об’єкти докладно описує напад на окружний центр м. Камінь-Каширський 19 серпня 1943 р. інфраструктури, бої з каральними експедиціями тощо. Наприклад, є звіт, що до 100 німецьких солдатів і поліцаїв, захопили великі трофеї. – одну з найуспішніших операцій УПА. Тоді повстанці розгромили залогу, вбивши
Як розповів один з упорядників колекції, історик Центру досліджень визвольного руху Ігор Бігун, у документах можна прочитати про бої з німецькими окупантами не тільки на теренах Західної України, але й на Житомирщині, Київщині та Хмельниччині й Вінничині. Звіти про рейди сотень і куренів «Гордієнка», «Лева», «Бистрого» і «Саблюка» влітку 1943 р. та на зламі 1943—1944 рр. рясніють запеклими сутичками з окупантами на центральноукраїнських землях.
«Діяльність УПА досягала таких масштабів, що окупанти не могли не реагувати на неї. У колекції міститься переклад наказу командувача СС і поліції генеральної округи «Волині та Поділля» Вільгельма Гюнтера. Ч. 41 від 7 червня 1943 р. У ньому окупаційний посадовець наказує знищити «національні заворушення» та роздає конкретні розпорядження німецьким каральним підрозділам про те, як діяти проти УПА», — розповів історик.
Поруч із військовими силами німецькі окупанти застосовували пропагандистський апарат. У колекції представлено 10 найпоказовіших німецьких листівок, спрямованих проти українських націоналістів. У них нацисти обзивали українських повстанців бандитами, вбивцями та грабіжниками та звинувачували в роботі на СРСР і світове єврейство.
Водночас тут можна знайти і інформаційні антинацистські матеріали УПА: «Наш шлях не веде ані до Берліна, ані до Москви!», «Що ми закидаємо німцям», «На скін гітлерівських загарбників!» та ін.
Цікавими є також матеріали із архівних кримінальних справ Управління Служби безпеки в Рівненській області. Наприклад, у кримінальній справі Самчука Сергія Мойсейовича — станичного сіл Малий і Великий Жолудськ Рівненської області — він розповідає про вишколи перших вояків УПА.
«У документах йдеться, що перші вишколи упівців тривали близько двох тижнів. Там вони вивчали географію, відносини інших держав із Україною. Крім цього була стройова підготовка та навчання стрільби із ручної зброї», — розповів один з упорядників колекції, історик Центру досліджень визвольного руху Володимир Бірчак.
Загалом у Колекцію увійшли документи з Галузевого державного архіву Служби безпеки України, Архіву управління СБУ у Рівненській області та і Архіву Центру досліджень визвольного руху.
Переглянути документи можна на Е-архіві визвольного руху за посиланням.
До річниці першого бою УПА — бою з нацистами — у вільний доступ виклали колекцію документів. 61 документ відображає збройне та інформаційне протистояння між німецькими окупантами та Українською повстанською армією і підпіллям Організації українських націоналістів.
Колекцію підготували Центр досліджень визвольного руху спільно з Архівом СБУ та опублікували на Е-архіві визвольного руху. Її публікація є частиною національної інформаційної кампанії «УПА — відповідь нескореного народу».
З 7 на 8 лютого 1943 року — у місті Володимирець на Рівненщині відбувся перший бій УПА. Це — бій з німецьким військом. Сотня Григорія Перегіняка — «Коробки» атакувала німецький гарнізон.
Колекція документів містить біля 20 оригінальних бойових звітів про збройні зіткнення з нацистами: засідки на колони, напади на гарнізони та важливі об’єкти докладно описує напад на окружний центр м. Камінь-Каширський 19 серпня 1943 р. інфраструктури, бої з каральними експедиціями тощо. Наприклад, є звіт, що до 100 німецьких солдатів і поліцаїв, захопили великі трофеї. – одну з найуспішніших операцій УПА. Тоді повстанці розгромили залогу, вбивши
Як розповів один з упорядників колекції, історик Центру досліджень визвольного руху Ігор Бігун, у документах можна прочитати про бої з німецькими окупантами не тільки на теренах Західної України, але й на Житомирщині, Київщині та Хмельниччині й Вінничині. Звіти про рейди сотень і куренів «Гордієнка», «Лева», «Бистрого» і «Саблюка» влітку 1943 р. та на зламі 1943—1944 рр. рясніють запеклими сутичками з окупантами на центральноукраїнських землях.
«Діяльність УПА досягала таких масштабів, що окупанти не могли не реагувати на неї. У колекції міститься переклад наказу командувача СС і поліції генеральної округи «Волині та Поділля» Вільгельма Гюнтера. Ч. 41 від 7 червня 1943 р. У ньому окупаційний посадовець наказує знищити «національні заворушення» та роздає конкретні розпорядження німецьким каральним підрозділам про те, як діяти проти УПА», — розповів історик.
Поруч із військовими силами німецькі окупанти застосовували пропагандистський апарат. У колекції представлено 10 найпоказовіших німецьких листівок, спрямованих проти українських націоналістів. У них нацисти обзивали українських повстанців бандитами, вбивцями та грабіжниками та звинувачували в роботі на СРСР і світове єврейство.
Водночас тут можна знайти і інформаційні антинацистські матеріали УПА: «Наш шлях не веде ані до Берліна, ані до Москви!», «Що ми закидаємо німцям», «На скін гітлерівських загарбників!» та ін.
Цікавими є також матеріали із архівних кримінальних справ Управління Служби безпеки в Рівненській області. Наприклад, у кримінальній справі Самчука Сергія Мойсейовича — станичного сіл Малий і Великий Жолудськ Рівненської області — він розповідає про вишколи перших вояків УПА.
«У документах йдеться, що перші вишколи упівців тривали близько двох тижнів. Там вони вивчали географію, відносини інших держав із Україною. Крім цього була стройова підготовка та навчання стрільби із ручної зброї», — розповів один з упорядників колекції, історик Центру досліджень визвольного руху Володимир Бірчак.
Загалом у Колекцію увійшли документи з Галузевого державного архіву Служби безпеки України, Архіву управління СБУ у Рівненській області та і Архіву Центру досліджень визвольного руху.
Переглянути документи можна на Е-архіві визвольного руху за посиланням.