Об’єктами атак повстанців ставали ті, хто вороже ставився до української боротьби за незалежність, а не люди якоїсь національності. Про це ідеться у внутрішньому звіті ОУН з липня 1943 року, щойно оприлюдненому онлайн.
Он-лайн в Електронному архіві визвольного руху викладено повнотекстову копію архівного документа — суспільно-політичного звіту ОУН з Володимирсько-Горохівської округи Волині за липень 1943 р. Документ повністю оприлюднений вперше.
Як пише в статті для “Історичної правди” історик Володимир В’ятрович: “Документ призначався для внутрішнього вжитку підпільниками, а не для пропаганди. І він містить відомості про виступи повстанців проти поляків, більш того, автор намагається підсумувати результати за попередній місяць, тому подає їх максимально повно”.
В основі геноцидної концепції лежить переконання, що метою було знищення усіх поляків, які перебували у зоні досяжності українських повстанців. Про зовсім інше читаємо у звіті.
Звіт подає інформацію, де проходили атаки і оцінює їх як загалом невдалі, адже “падали непотрібні, а активний протиукраїнський елемент, звичайно організований і озброєний, або утік, або становив оружний [збройний] спротив, спричиняючи нам втрати”.
Поряд з відомостями про напади на поляків в документі йдеться про роз’яснювальну роботу, яку проводили українські підпільники для польського населення. “Українці мають до поляків претензії не за їхню приналежність до польської нації чи католицької релігії, — розповідає про таку акцію документ, — а за вороже ставлення до українського національного питання і українських визвольних змагань на українських етнографічних територіях".
А солідарні з українським визвольним рухом поляки Волині “дістали усні і у відповідних відозвах запевнення усіх прав на рівні з українським населенням в заміну за лояльність і співпрацю”.
Раніше цей же документ наводили польські історики з метою аргументувати організований характер протипольських дій УПА та довести, що вона мала намір убити всіх поляків. Втім, документ цитувався вибірково. Польські дослідники “не прочитали” ту частину, де ідеться, про мету антипольських акцій УПА — атаки на ворожих, а не всіх поляків.
Українські історики не заперечують організованості нападів на поляків, втім доводять, що це було елементом війни, а не геноциду.
Нагадаємо, що у 1942—1947 роках точилася Друга польсько-українська війна, яка розгорнулася в рамках Другої світової війни. Війна йшла за українські території, які до 1939 року входили до складу Польщі (Холмщину, Волинь, Галичину), на яких українці хотіли створити власну державу, а поляки бажали відновлення довоєнних кордонів. Проте питання кордонів вирішилося після Другої світової без участі українців і поляків, після чого комуністична влада Радянського Союзу та Польщі насильно змінила етнічну конфігурацію західноукраїнських та східнопольських територій.
Нещодавно польський парламент кваліфікував ці події як геноцид, вчинений українськими націоналістами проти поляків. Таке рішення спричинило хвилю обурення в Україні та заяви протесту в Польщі як таке, що перекреслює 20 років напрацювань у сфері історичного порозуміння.
Об’єктами атак повстанців ставали ті, хто вороже ставився до української боротьби за незалежність, а не люди якоїсь національності. Про це ідеться у внутрішньому звіті ОУН з липня 1943 року, щойно оприлюдненому онлайн.
Он-лайн в Електронному архіві визвольного руху викладено повнотекстову копію архівного документа — суспільно-політичного звіту ОУН з Володимирсько-Горохівської округи Волині за липень 1943 р. Документ повністю оприлюднений вперше.
Як пише в статті для “Історичної правди” історик Володимир В’ятрович: “Документ призначався для внутрішнього вжитку підпільниками, а не для пропаганди. І він містить відомості про виступи повстанців проти поляків, більш того, автор намагається підсумувати результати за попередній місяць, тому подає їх максимально повно”.
В основі геноцидної концепції лежить переконання, що метою було знищення усіх поляків, які перебували у зоні досяжності українських повстанців. Про зовсім інше читаємо у звіті.
Звіт подає інформацію, де проходили атаки і оцінює їх як загалом невдалі, адже “падали непотрібні, а активний протиукраїнський елемент, звичайно організований і озброєний, або утік, або становив оружний [збройний] спротив, спричиняючи нам втрати”.
Поряд з відомостями про напади на поляків в документі йдеться про роз’яснювальну роботу, яку проводили українські підпільники для польського населення. “Українці мають до поляків претензії не за їхню приналежність до польської нації чи католицької релігії, — розповідає про таку акцію документ, — а за вороже ставлення до українського національного питання і українських визвольних змагань на українських етнографічних територіях".
А солідарні з українським визвольним рухом поляки Волині “дістали усні і у відповідних відозвах запевнення усіх прав на рівні з українським населенням в заміну за лояльність і співпрацю”.
Раніше цей же документ наводили польські історики з метою аргументувати організований характер протипольських дій УПА та довести, що вона мала намір убити всіх поляків. Втім, документ цитувався вибірково. Польські дослідники “не прочитали” ту частину, де ідеться, про мету антипольських акцій УПА — атаки на ворожих, а не всіх поляків.
Українські історики не заперечують організованості нападів на поляків, втім доводять, що це було елементом війни, а не геноциду.
Нагадаємо, що у 1942—1947 роках точилася Друга польсько-українська війна, яка розгорнулася в рамках Другої світової війни. Війна йшла за українські території, які до 1939 року входили до складу Польщі (Холмщину, Волинь, Галичину), на яких українці хотіли створити власну державу, а поляки бажали відновлення довоєнних кордонів. Проте питання кордонів вирішилося після Другої світової без участі українців і поляків, після чого комуністична влада Радянського Союзу та Польщі насильно змінила етнічну конфігурацію західноукраїнських та східнопольських територій.
Нещодавно польський парламент кваліфікував ці події як геноцид, вчинений українськими націоналістами проти поляків. Таке рішення спричинило хвилю обурення в Україні та заяви протесту в Польщі як таке, що перекреслює 20 років напрацювань у сфері історичного порозуміння.
З нагоди Дня державного прапора України колекцію документів про те, як радянські спецслужби переслідували українців за синьо-жовтий прапор, публікують Центр досліджень визвольного руху та Архів СБУ.
Колекція, викладена он-лайн в Електронному архіві українського визвольного руху, містить 20 документів, що зберігаються в Галузевому державному архіві СБУ.
Це – повідомлення КҐБ та МВС УРСР за 1953 – 1984 роки. Тоді “органи” старанно фіксували акції із залученням українського національного прапора.
Синьо-жовтий стяг, який зараз є Державним прапором України, вперше отримав такий статус 1918 року в Українській Народній Республіці. У часи Другої світової війни та повоєнний період під синьо-жовтим національним прапором боролася Українська повстанська армія.
Згодом боротьба за самостійність України набула форми ненасильницького спротиву. Український національний прапор надалі залишався одним із символів антирадянського опору. Просте вивішування цього стягу вже саме по собі було серйозною націоналістичною антирадянською акцією в ті часи. Саме тому КҐБ гостро реагував та нещадно придушував всі випадки появи синьо-жовтого стягу на території Радянської України.
Такі акції в повідомленнях органів держбезпеки йшли під рубрикою «Націоналістичні прояви». Наприклад, в інформаційному повідомленні від 9 січня 1984 р. Голова КҐБ УРСР С. Муха повідомляв, що «7 лютого 1984 р. біля 09 годин в с. Давидів Пустомитівського району [Львівської області] на вхідними дверима поштового відділення виявлено вставленим у древкотримач (прикріплений до стіни на висоті 2 м) жовто-блакитний прапор розміром 40х41 см із зображенням тризуба. […] Здійснювані УКГБ розшукові заходи КГБ УРСР взяті на контроль».
Як зазначив Андрій Когут, директор Архіву СБУ, “важливим свідченням є те, що національний прапор під більшовицькою окупацію вивішували не лише на заході, але й у Києві та на сході України. Синьо-жовтий прапор був символом, що єднав борців з режимом по всій країні і документи КҐБ це яскраво ілюструють”.
Наприклад у спецповідомленні КҐБ від 31 грудня 1967 року читаємо:
«30 грудня 1967 року о 8 годині 30 хвилин у місті Дніпропетровську на проспекті Карла Маркса біля входу в будівлю Кіровського райвиконкому виявлено вивішений націоналістичний прапор розміром 60х42 см. На древку прапора олівцем намальовано тризуб і зроблено напис: «Ще не вмерла Україна і воля і слава. 20 листопада 50 років УНР, 22 січня 1918 року – проголошення незалежності України». Ужито заходів для розшуку злочинця».
А за рік до того в Києві сталася найвідоміша акція вивішування синьо-жовтого прапора в УРСР. У спецповідомленні від 3 травня тодішній керівник українського КҐБ Віталій Нікітченко доповідав ЦК КПУ:
«1 травня 1966 р. о 7 годині ранку на даху Київського інституту народного господарства виявлено прапор українських буржуазних націоналістів. Оглядом місця події встановлено, що вивішений напередодні 1 травня на флагштоці червоний прапор було кимось знято й розірвано, а замість нього прикріплений націоналістичний прапор. Останній виготовлено з матеріалу блакитного і помаранчевого кольорів, розміром 86х60 см; у центрі пришито «тризуб», вирізаний із чорного матеріалу; у правому нижньому кутку напис від руки друкованими літерами: «Ще не вмерла Україна – ще її не вбито! ДПУ» Ужито заходів щодо розшуку злочинця».
Цього разу кагебістам пощастило розшукали «злочинців». Ними виявилися двоє робітників Віктор Кукса і Георгій Москаленко, які за цей «злочин» отримали реальні строки ув’язнення за кримінальними статтями. Документи з їхньої кримінальної справи також публікувалися на Електронному архіві визвольного руху.
Спецповідомлення КҐБ від 31 жовтня 1966 року зафіксувало випадок вивішування «націоналістичного» прапора на дроті між двох дерев 30 жовтня в селі Гошів Долинського району Івано-Франківської області. Що цікаво, на землі під прапором невідомі патріоти залишили примірник брошури референта пропаганди ОУН Петра Федуна «Хто такі бандерівці і за що вони борються».
З нагоди Дня державного прапора України колекцію документів про те, як радянські спецслужби переслідували українців за синьо-жовтий прапор, публікують Центр досліджень визвольного руху та Архів СБУ.
Колекція, викладена он-лайн в Електронному архіві українського визвольного руху, містить 20 документів, що зберігаються в Галузевому державному архіві СБУ.
Це – повідомлення КҐБ та МВС УРСР за 1953 – 1984 роки. Тоді “органи” старанно фіксували акції із залученням українського національного прапора.
Синьо-жовтий стяг, який зараз є Державним прапором України, вперше отримав такий статус 1918 року в Українській Народній Республіці. У часи Другої світової війни та повоєнний період під синьо-жовтим національним прапором боролася Українська повстанська армія.
Згодом боротьба за самостійність України набула форми ненасильницького спротиву. Український національний прапор надалі залишався одним із символів антирадянського опору. Просте вивішування цього стягу вже саме по собі було серйозною націоналістичною антирадянською акцією в ті часи. Саме тому КҐБ гостро реагував та нещадно придушував всі випадки появи синьо-жовтого стягу на території Радянської України.
Такі акції в повідомленнях органів держбезпеки йшли під рубрикою «Націоналістичні прояви». Наприклад, в інформаційному повідомленні від 9 січня 1984 р. Голова КҐБ УРСР С. Муха повідомляв, що «7 лютого 1984 р. біля 09 годин в с. Давидів Пустомитівського району [Львівської області] на вхідними дверима поштового відділення виявлено вставленим у древкотримач (прикріплений до стіни на висоті 2 м) жовто-блакитний прапор розміром 40х41 см із зображенням тризуба. […] Здійснювані УКГБ розшукові заходи КГБ УРСР взяті на контроль».
Як зазначив Андрій Когут, директор Архіву СБУ, “важливим свідченням є те, що національний прапор під більшовицькою окупацію вивішували не лише на заході, але й у Києві та на сході України. Синьо-жовтий прапор був символом, що єднав борців з режимом по всій країні і документи КҐБ це яскраво ілюструють”.
Наприклад у спецповідомленні КҐБ від 31 грудня 1967 року читаємо:
«30 грудня 1967 року о 8 годині 30 хвилин у місті Дніпропетровську на проспекті Карла Маркса біля входу в будівлю Кіровського райвиконкому виявлено вивішений націоналістичний прапор розміром 60х42 см. На древку прапора олівцем намальовано тризуб і зроблено напис: «Ще не вмерла Україна і воля і слава. 20 листопада 50 років УНР, 22 січня 1918 року – проголошення незалежності України». Ужито заходів для розшуку злочинця».
А за рік до того в Києві сталася найвідоміша акція вивішування синьо-жовтого прапора в УРСР. У спецповідомленні від 3 травня тодішній керівник українського КҐБ Віталій Нікітченко доповідав ЦК КПУ:
«1 травня 1966 р. о 7 годині ранку на даху Київського інституту народного господарства виявлено прапор українських буржуазних націоналістів. Оглядом місця події встановлено, що вивішений напередодні 1 травня на флагштоці червоний прапор було кимось знято й розірвано, а замість нього прикріплений націоналістичний прапор. Останній виготовлено з матеріалу блакитного і помаранчевого кольорів, розміром 86х60 см; у центрі пришито «тризуб», вирізаний із чорного матеріалу; у правому нижньому кутку напис від руки друкованими літерами: «Ще не вмерла Україна – ще її не вбито! ДПУ» Ужито заходів щодо розшуку злочинця».
Цього разу кагебістам пощастило розшукали «злочинців». Ними виявилися двоє робітників Віктор Кукса і Георгій Москаленко, які за цей «злочин» отримали реальні строки ув’язнення за кримінальними статтями. Документи з їхньої кримінальної справи також публікувалися на Електронному архіві визвольного руху.
Спецповідомлення КҐБ від 31 жовтня 1966 року зафіксувало випадок вивішування «націоналістичного» прапора на дроті між двох дерев 30 жовтня в селі Гошів Долинського району Івано-Франківської області. Що цікаво, на землі під прапором невідомі патріоти залишили примірник брошури референта пропаганди ОУН Петра Федуна «Хто такі бандерівці і за що вони борються».
Роскомнадзор вважає архівні документи часів Другої світової екстремістськими матеріалами. Російська Федеральна служба з нагляду в галузі зв’язку, інформаційних технологій і масових комунікацій (Роскомнадзор) надіслала попередження Електронному архіву українського визвольного руху avr.org.ua з вимогою видалити документ Організації українських націоналістів з 1945 року.
До того моменту на території Росії заблокованим є весь сайт Електронного архіву з понад 20 тисячами копій документів з архівів КҐБ, а також структур визвольного руху — ОУН та УПА, української діаспори та ін.
Як відомо Україна повністю відкрила доступ до архівів радянського періоду, в тому числі і для іноземців. Електронний архів визвольного руху зокрема є сервісом доступу до матеріалів архіву СБУ, який зберігає чекістські документи.
Занепокоєння російського органу цензури викликав опублікований скан брошури «Деклярація проводу Організації українських націоналістів після закінчення Другої світової війни в Європі», написаної у травні 1945 року. У ній керівництво ОУН виклало своє бачення підсумків війни, викривало тоталітарний характер Радянського Союзу в порівнянні його з Третім Райхом, аналізувало перспективи загострення суперечностей між Західними Союзниками та СРСР та перспективи їхнього воєнного зіткнення, обґрунтовувало ідею спільного антирадянського фронту поневолених народів і представило план дальшої боротьби з більшовицьким режимом.
На думку Генеральної прокуратури Російської Федерації, «Декларація» «містить заклики до масових заворушень, здійснення екстремістської діяльності, участі в масових (публічних) заходах, які проводяться з порушенням установленого порядку».
Справді, оунівський документ закликав до масової збройної революційної боротьби проти сталінського режиму:
«в) нам треба берегти і розбудувати максимум, революційних сил до часу вирішального чергового моменту; … д) нам треба бути там, де наростають вогнища революцінної боротби, й їх поширювати;…е) нам треба вирощувати нові революційні кадри, нових людей, що дивилися б з вірою в майбутнє…ж) нам треба вмілої конспірації, прецизности в підпільній роботі, підпільно-революційного мистецтва, бо тоді напевно успішно пройдемо важкий період боротьби…».
Однак жодних суперечностей із законодавством сучасної Російської Федерації «Декларація» містити не може, оскільки є історичним документом з 1945 року, виданим організацією, яка не діє на території цієї держави в наш час. Більше того, ні сама Російська Федерація, ні її найвище державне керівництво, ні інші державні органи в документі ніяк не згадуються. Націоналісти закликали на боротьбу лише проти комуністичного режиму і пов’язаного з ним російського імперіалізму, трактуючи й сам російський народ як поневолений більшовиками:
«До поневолених народів СССР ми зачисляємо й російський народ. Імперіалістичні елементи російського народу, що пішли на службу Сталіна і його партійної кліки, стали на ділі ворогами свого народу, тому що підтримують режим, що спричинив і спричинюють багато горя самому російському народові, подібно тому, як імперіалістичні гітлерівські елементи німецького народу довели свій народ до трагічного занепаду».
Попри це, Роскомнадзор заблокував відображення вмісту електронного документа на території РФ. Причому посилається відомство на вимогу російської Генпрокуратури № 27-31-2015/Ид831-15 від 12.03.2015 р., тобто річної давнини.
Команда Електронного архіву українського визвольного руху вважає таку реакцію російських контрольних органів ознакою того, що сучасна російська влада ототожнює себе із режимом Йосипа Сталіна і саме тому забороняє поширення історичних документів антирадянського змісту.
«Виглядає так, що Росія настільки боїться доступу до архівів КГБ що не тільки засекретили свої до 2044 року і прямо підпорядкувала архіви Путіну, але й закриває доступ для своїх громадян до копій документів розміщених в мережі. Але це сізіфова праця - в 21 столітті правду яка вже вийшла на поверхню не сховаєш приписами цензури», — говорить Ярина Ясиневич, керівниця програм Центру досліджень визвольного руху.
Електронний архів визвольного руху avr.org.ua є сервісом відкритого он-лайн доступу до повнотекстових копій архівних матеріалів. Проект реалізовується спільно Центром досліджень визвольного руху, Львівським національним університетом імені Івана Франка та Національним музеє «Тюрма на
Лонцького» за участі Архіву СБУ, Українського інституту національної пам’яті та Національного університету «Києво-Могилянська академія». Сьогодні в Е-архіві доступні копії 23589 документів. Місія проекту — робити минуле доступним.
Роскомнадзор вважає архівні документи часів Другої світової екстремістськими матеріалами. Російська Федеральна служба з нагляду в галузі зв’язку, інформаційних технологій і масових комунікацій (Роскомнадзор) надіслала попередження Електронному архіву українського визвольного руху avr.org.ua з вимогою видалити документ Організації українських націоналістів з 1945 року.
До того моменту на території Росії заблокованим є весь сайт Електронного архіву з понад 20 тисячами копій документів з архівів КҐБ, а також структур визвольного руху — ОУН та УПА, української діаспори та ін.
Як відомо Україна повністю відкрила доступ до архівів радянського періоду, в тому числі і для іноземців. Електронний архів визвольного руху зокрема є сервісом доступу до матеріалів архіву СБУ, який зберігає чекістські документи.
Занепокоєння російського органу цензури викликав опублікований скан брошури «Деклярація проводу Організації українських націоналістів після закінчення Другої світової війни в Європі», написаної у травні 1945 року. У ній керівництво ОУН виклало своє бачення підсумків війни, викривало тоталітарний характер Радянського Союзу в порівнянні його з Третім Райхом, аналізувало перспективи загострення суперечностей між Західними Союзниками та СРСР та перспективи їхнього воєнного зіткнення, обґрунтовувало ідею спільного антирадянського фронту поневолених народів і представило план дальшої боротьби з більшовицьким режимом.
На думку Генеральної прокуратури Російської Федерації, «Декларація» «містить заклики до масових заворушень, здійснення екстремістської діяльності, участі в масових (публічних) заходах, які проводяться з порушенням установленого порядку».
Справді, оунівський документ закликав до масової збройної революційної боротьби проти сталінського режиму:
«в) нам треба берегти і розбудувати максимум, революційних сил до часу вирішального чергового моменту; … д) нам треба бути там, де наростають вогнища революцінної боротби, й їх поширювати;…е) нам треба вирощувати нові революційні кадри, нових людей, що дивилися б з вірою в майбутнє…ж) нам треба вмілої конспірації, прецизности в підпільній роботі, підпільно-революційного мистецтва, бо тоді напевно успішно пройдемо важкий період боротьби…».
Однак жодних суперечностей із законодавством сучасної Російської Федерації «Декларація» містити не може, оскільки є історичним документом з 1945 року, виданим організацією, яка не діє на території цієї держави в наш час. Більше того, ні сама Російська Федерація, ні її найвище державне керівництво, ні інші державні органи в документі ніяк не згадуються. Націоналісти закликали на боротьбу лише проти комуністичного режиму і пов’язаного з ним російського імперіалізму, трактуючи й сам російський народ як поневолений більшовиками:
«До поневолених народів СССР ми зачисляємо й російський народ. Імперіалістичні елементи російського народу, що пішли на службу Сталіна і його партійної кліки, стали на ділі ворогами свого народу, тому що підтримують режим, що спричинив і спричинюють багато горя самому російському народові, подібно тому, як імперіалістичні гітлерівські елементи німецького народу довели свій народ до трагічного занепаду».
Попри це, Роскомнадзор заблокував відображення вмісту електронного документа на території РФ. Причому посилається відомство на вимогу російської Генпрокуратури № 27-31-2015/Ид831-15 від 12.03.2015 р., тобто річної давнини.
Команда Електронного архіву українського визвольного руху вважає таку реакцію російських контрольних органів ознакою того, що сучасна російська влада ототожнює себе із режимом Йосипа Сталіна і саме тому забороняє поширення історичних документів антирадянського змісту.
«Виглядає так, що Росія настільки боїться доступу до архівів КГБ що не тільки засекретили свої до 2044 року і прямо підпорядкувала архіви Путіну, але й закриває доступ для своїх громадян до копій документів розміщених в мережі. Але це сізіфова праця - в 21 столітті правду яка вже вийшла на поверхню не сховаєш приписами цензури», — говорить Ярина Ясиневич, керівниця програм Центру досліджень визвольного руху.
Електронний архів визвольного руху avr.org.ua є сервісом відкритого он-лайн доступу до повнотекстових копій архівних матеріалів. Проект реалізовується спільно Центром досліджень визвольного руху, Львівським національним університетом імені Івана Франка та Національним музеє «Тюрма на
Лонцького» за участі Архіву СБУ, Українського інституту національної пам’яті та Національного університету «Києво-Могилянська академія». Сьогодні в Е-архіві доступні копії 23589 документів. Місія проекту — робити минуле доступним.