Роскомнадзор вважає архівні документи часів Другої світової екстремістськими матеріалами. Російська Федеральна служба з нагляду в галузі зв’язку, інформаційних технологій і масових комунікацій (Роскомнадзор) надіслала попередження Електронному архіву українського визвольного руху avr.org.ua з вимогою видалити документ Організації українських націоналістів з 1945 року.
До того моменту на території Росії заблокованим є весь сайт Електронного архіву з понад 20 тисячами копій документів з архівів КҐБ, а також структур визвольного руху — ОУН та УПА, української діаспори та ін.
Як відомо Україна повністю відкрила доступ до архівів радянського періоду, в тому числі і для іноземців. Електронний архів визвольного руху зокрема є сервісом доступу до матеріалів архіву СБУ, який зберігає чекістські документи.
Занепокоєння російського органу цензури викликав опублікований скан брошури «Деклярація проводу Організації українських націоналістів після закінчення Другої світової війни в Європі», написаної у травні 1945 року. У ній керівництво ОУН виклало своє бачення підсумків війни, викривало тоталітарний характер Радянського Союзу в порівнянні його з Третім Райхом, аналізувало перспективи загострення суперечностей між Західними Союзниками та СРСР та перспективи їхнього воєнного зіткнення, обґрунтовувало ідею спільного антирадянського фронту поневолених народів і представило план дальшої боротьби з більшовицьким режимом.
На думку Генеральної прокуратури Російської Федерації, «Декларація» «містить заклики до масових заворушень, здійснення екстремістської діяльності, участі в масових (публічних) заходах, які проводяться з порушенням установленого порядку».
Справді, оунівський документ закликав до масової збройної революційної боротьби проти сталінського режиму:
«в) нам треба берегти і розбудувати максимум, революційних сил до часу вирішального чергового моменту; … д) нам треба бути там, де наростають вогнища революцінної боротби, й їх поширювати;…е) нам треба вирощувати нові революційні кадри, нових людей, що дивилися б з вірою в майбутнє…ж) нам треба вмілої конспірації, прецизности в підпільній роботі, підпільно-революційного мистецтва, бо тоді напевно успішно пройдемо важкий період боротьби…».
Однак жодних суперечностей із законодавством сучасної Російської Федерації «Декларація» містити не може, оскільки є історичним документом з 1945 року, виданим організацією, яка не діє на території цієї держави в наш час. Більше того, ні сама Російська Федерація, ні її найвище державне керівництво, ні інші державні органи в документі ніяк не згадуються. Націоналісти закликали на боротьбу лише проти комуністичного режиму і пов’язаного з ним російського імперіалізму, трактуючи й сам російський народ як поневолений більшовиками:
«До поневолених народів СССР ми зачисляємо й російський народ. Імперіалістичні елементи російського народу, що пішли на службу Сталіна і його партійної кліки, стали на ділі ворогами свого народу, тому що підтримують режим, що спричинив і спричинюють багато горя самому російському народові, подібно тому, як імперіалістичні гітлерівські елементи німецького народу довели свій народ до трагічного занепаду».
Попри це, Роскомнадзор заблокував відображення вмісту електронного документа на території РФ. Причому посилається відомство на вимогу російської Генпрокуратури № 27-31-2015/Ид831-15 від 12.03.2015 р., тобто річної давнини.
Команда Електронного архіву українського визвольного руху вважає таку реакцію російських контрольних органів ознакою того, що сучасна російська влада ототожнює себе із режимом Йосипа Сталіна і саме тому забороняє поширення історичних документів антирадянського змісту.
«Виглядає так, що Росія настільки боїться доступу до архівів КГБ що не тільки засекретили свої до 2044 року і прямо підпорядкувала архіви Путіну, але й закриває доступ для своїх громадян до копій документів розміщених в мережі. Але це сізіфова праця - в 21 столітті правду яка вже вийшла на поверхню не сховаєш приписами цензури», — говорить Ярина Ясиневич, керівниця програм Центру досліджень визвольного руху.
Електронний архів визвольного руху avr.org.ua є сервісом відкритого он-лайн доступу до повнотекстових копій архівних матеріалів. Проект реалізовується спільно Центром досліджень визвольного руху, Львівським національним університетом імені Івана Франка та Національним музеє «Тюрма на
Лонцького» за участі Архіву СБУ, Українського інституту національної пам’яті та Національного університету «Києво-Могилянська академія». Сьогодні в Е-архіві доступні копії 23589 документів. Місія проекту — робити минуле доступним.
Роскомнадзор вважає архівні документи часів Другої світової екстремістськими матеріалами. Російська Федеральна служба з нагляду в галузі зв’язку, інформаційних технологій і масових комунікацій (Роскомнадзор) надіслала попередження Електронному архіву українського визвольного руху avr.org.ua з вимогою видалити документ Організації українських націоналістів з 1945 року.
До того моменту на території Росії заблокованим є весь сайт Електронного архіву з понад 20 тисячами копій документів з архівів КҐБ, а також структур визвольного руху — ОУН та УПА, української діаспори та ін.
Як відомо Україна повністю відкрила доступ до архівів радянського періоду, в тому числі і для іноземців. Електронний архів визвольного руху зокрема є сервісом доступу до матеріалів архіву СБУ, який зберігає чекістські документи.
Занепокоєння російського органу цензури викликав опублікований скан брошури «Деклярація проводу Організації українських націоналістів після закінчення Другої світової війни в Європі», написаної у травні 1945 року. У ній керівництво ОУН виклало своє бачення підсумків війни, викривало тоталітарний характер Радянського Союзу в порівнянні його з Третім Райхом, аналізувало перспективи загострення суперечностей між Західними Союзниками та СРСР та перспективи їхнього воєнного зіткнення, обґрунтовувало ідею спільного антирадянського фронту поневолених народів і представило план дальшої боротьби з більшовицьким режимом.
На думку Генеральної прокуратури Російської Федерації, «Декларація» «містить заклики до масових заворушень, здійснення екстремістської діяльності, участі в масових (публічних) заходах, які проводяться з порушенням установленого порядку».
Справді, оунівський документ закликав до масової збройної революційної боротьби проти сталінського режиму:
«в) нам треба берегти і розбудувати максимум, революційних сил до часу вирішального чергового моменту; … д) нам треба бути там, де наростають вогнища революцінної боротби, й їх поширювати;…е) нам треба вирощувати нові революційні кадри, нових людей, що дивилися б з вірою в майбутнє…ж) нам треба вмілої конспірації, прецизности в підпільній роботі, підпільно-революційного мистецтва, бо тоді напевно успішно пройдемо важкий період боротьби…».
Однак жодних суперечностей із законодавством сучасної Російської Федерації «Декларація» містити не може, оскільки є історичним документом з 1945 року, виданим організацією, яка не діє на території цієї держави в наш час. Більше того, ні сама Російська Федерація, ні її найвище державне керівництво, ні інші державні органи в документі ніяк не згадуються. Націоналісти закликали на боротьбу лише проти комуністичного режиму і пов’язаного з ним російського імперіалізму, трактуючи й сам російський народ як поневолений більшовиками:
«До поневолених народів СССР ми зачисляємо й російський народ. Імперіалістичні елементи російського народу, що пішли на службу Сталіна і його партійної кліки, стали на ділі ворогами свого народу, тому що підтримують режим, що спричинив і спричинюють багато горя самому російському народові, подібно тому, як імперіалістичні гітлерівські елементи німецького народу довели свій народ до трагічного занепаду».
Попри це, Роскомнадзор заблокував відображення вмісту електронного документа на території РФ. Причому посилається відомство на вимогу російської Генпрокуратури № 27-31-2015/Ид831-15 від 12.03.2015 р., тобто річної давнини.
Команда Електронного архіву українського визвольного руху вважає таку реакцію російських контрольних органів ознакою того, що сучасна російська влада ототожнює себе із режимом Йосипа Сталіна і саме тому забороняє поширення історичних документів антирадянського змісту.
«Виглядає так, що Росія настільки боїться доступу до архівів КГБ що не тільки засекретили свої до 2044 року і прямо підпорядкувала архіви Путіну, але й закриває доступ для своїх громадян до копій документів розміщених в мережі. Але це сізіфова праця - в 21 столітті правду яка вже вийшла на поверхню не сховаєш приписами цензури», — говорить Ярина Ясиневич, керівниця програм Центру досліджень визвольного руху.
Електронний архів визвольного руху avr.org.ua є сервісом відкритого он-лайн доступу до повнотекстових копій архівних матеріалів. Проект реалізовується спільно Центром досліджень визвольного руху, Львівським національним університетом імені Івана Франка та Національним музеє «Тюрма на
Лонцького» за участі Архіву СБУ, Українського інституту національної пам’яті та Національного університету «Києво-Могилянська академія». Сьогодні в Е-архіві доступні копії 23589 документів. Місія проекту — робити минуле доступним.
Електронний архів українського визвольного руху публікує колекцію документів з архіву Анатолія Чуріна – співробітника МГБ – КГБ, який у 1940-х –1950-х рр. займався ліквідацією українського націоналістичного підпілля у Волинські обл.
Важливо, що документи походять із приватного архіву чекіста. Підполковник Чурін збирав документальні свідчення, які підтверджували його участь в оперативних заходах проти ОУН і УПА, аби отримати пенсію від радянської влади. Заодно Чурін засвідчував письмово таку ж участь його товаришів по держбезпеці. Таких документів назбиралося понад 40 примірників.
Ці матеріали – власноручні свідчення офіцерів КГБ про їхню участь у репресивно-каральній діяльності СРСР проти українського визвольного руху. Серед російськомовних паперів, що вийшли з-під пера чекістів, привертає увагу єдиний документ українською мовою. Це – автобіографія підпільниці ОУН Надії Антонюк – «Світлани», яку Чурін завербував у 1948 р. в Луцьку, написана для Служби безпеки ОУН.
Дівчина дала згоду на співпрацю, але, повернувшись у підпілля, розповіла все повстанцям. Зокрема, в її свідченнях можна знайти й докладний опис особистості Чуріна та інших офіцерів МГБ. Очевидно, «органи» вилучили документ під час одної з військово-чекістських операцій. А Чурін залишив його собі, тому що там ішлося про нього:
«Старший лейтенант Чурін Анатолій – 27 років, високий, русявий, лице подовгувасте, очі зелені, під очима баньки. Одягнений в формі енкаведиста, але держить себе не дуже акуратно. По національності руский. На слідстві старається говорити по-українськи. Слідство проводить мляво, від нічого робити читає книжку, зривається, кричить і потім продовжує читати».
Приватний архів підполковника Чуріна, який помер у Ковелі Волинської обл., було передано Центру досліджень визвольного руху 6 червня 2016 р.
«Унікальність цих документів підкреслює той факт, що походять вони з приватного архіву співробітника КГБ. Подана в них інформація доповнює ті дані, які ми можемо почерпнути з відкритих нині архівів колишнього КГБ. Примітно, що в документах з архіву Чуріна самі кагебісти власноруч описують свою участь у придушенні визвольного руху ОУН і УПА», – говорить керівник Архіву ЦДВР Андрій Усач.
Переглянути колекцію документів з архіву Анатолія Чуріна можна на сайті Електронного архіву визвольного руху за посиланням http://avr.org.ua/index.php/TOM/1610/?a=1&pc=50&sort=1&fd=date&pv=1
Електронний архів українського визвольного руху публікує колекцію документів з архіву Анатолія Чуріна – співробітника МГБ – КГБ, який у 1940-х –1950-х рр. займався ліквідацією українського націоналістичного підпілля у Волинські обл.
Важливо, що документи походять із приватного архіву чекіста. Підполковник Чурін збирав документальні свідчення, які підтверджували його участь в оперативних заходах проти ОУН і УПА, аби отримати пенсію від радянської влади. Заодно Чурін засвідчував письмово таку ж участь його товаришів по держбезпеці. Таких документів назбиралося понад 40 примірників.
Ці матеріали – власноручні свідчення офіцерів КГБ про їхню участь у репресивно-каральній діяльності СРСР проти українського визвольного руху. Серед російськомовних паперів, що вийшли з-під пера чекістів, привертає увагу єдиний документ українською мовою. Це – автобіографія підпільниці ОУН Надії Антонюк – «Світлани», яку Чурін завербував у 1948 р. в Луцьку, написана для Служби безпеки ОУН.
Дівчина дала згоду на співпрацю, але, повернувшись у підпілля, розповіла все повстанцям. Зокрема, в її свідченнях можна знайти й докладний опис особистості Чуріна та інших офіцерів МГБ. Очевидно, «органи» вилучили документ під час одної з військово-чекістських операцій. А Чурін залишив його собі, тому що там ішлося про нього:
«Старший лейтенант Чурін Анатолій – 27 років, високий, русявий, лице подовгувасте, очі зелені, під очима баньки. Одягнений в формі енкаведиста, але держить себе не дуже акуратно. По національності руский. На слідстві старається говорити по-українськи. Слідство проводить мляво, від нічого робити читає книжку, зривається, кричить і потім продовжує читати».
Приватний архів підполковника Чуріна, який помер у Ковелі Волинської обл., було передано Центру досліджень визвольного руху 6 червня 2016 р.
«Унікальність цих документів підкреслює той факт, що походять вони з приватного архіву співробітника КГБ. Подана в них інформація доповнює ті дані, які ми можемо почерпнути з відкритих нині архівів колишнього КГБ. Примітно, що в документах з архіву Чуріна самі кагебісти власноруч описують свою участь у придушенні визвольного руху ОУН і УПА», – говорить керівник Архіву ЦДВР Андрій Усач.
Переглянути колекцію документів з архіву Анатолія Чуріна можна на сайті Електронного архіву визвольного руху за посиланням http://avr.org.ua/index.php/TOM/1610/?a=1&pc=50&sort=1&fd=date&pv=1
75 років тому, в червні – липні 1941 р., НКВД без суду розстріляв біля 22-24 тисяч в’ язнів тюрем Західної та Правобережної України. Тепер значну частину цих жертв можна ідентифікувати по іменах завдяки документам, які публікує Електронний архів українського визвольного руху.
Відразу після нападу нацистської Німеччини на СРСР НКВД почав розстріли в’язнів, що вже були засуджені до смертної кари. Решту планувалося евакуювати в тил, а заарештованих за незначні злочини – звільнити. Відповідні заходи санкціонувалися наказом наркома держбезпеки СРСР Всеволода Меркулова від 23 червня 1941 р.
Однак наступ німецьких військ був настільки стрімким, що радянські тюремники не встигли підготувати потрібну кількість вагонів. Тоді чекісти вирішили тих арештантів, чия евакуація не видавалася можливою, ліквідувати. Офіційний дозвіл наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії надійшов 4 липня 1941 р., хоча масові розстріли почалися ще в червні.
В’язнів знищували по обласних центрах – Львів, Станіслав, Луцьк, Тернопіль, Дрогобич, де розташовувалося по декілька в’язниць, а також по численних районних містах: Дубно, Чортків, Коломия, Стрий, Яворів тощо. Часто з особливою жорстокістю: в Луцьку арештантів закидували гранатами, а в Заліщиках два етапних ешелони з в’язнями скинули з мосту в урвище р. Дністер. Розстрілювали й у пересильних тюрмах в Умані й Києві. Усього загинуло близько 22-24 тис. людей, вина більшості з яких не була доведена.
Електронний архів українського визвольного руху публікує списки розстріляних того кривавого літа. Тут є як оригінальні «розстрільні» списки 1941 р. з резолюціями чекістів про страту, так і переліки, складені в 1990-х на підставі ексгумацій останків з місць розстрілів, архівних пошуків та даних свідків.
Наприклад, на переліку в’язнів львівської тюрми № 4 (відомої, як «Бригідки») стоїть резолюція місцевого начальника НКВД «розстріл ворогів народу санкціоную».
На додачу до розстрільних списків колекція містить також низку спогадів і листів Богдана і Олени Казанівських – в’язнів тюрми НКВД «Бригідки» у Львові, яким пощастило врятуватися.
«В неділю 22 червня 1941 р. ми почули гарматні вистріли, гул моторів літаків, а за деякий час детонації скинених бомб. В коридорі,де помішувалася одна з 10-ти камер,у якій перебував я, появилося 5 озброєних автоматами НКВД-истів. Того ранку нам останній раз видали "каву" і по куснику хліба. Більше ми не дістали нічого до їдження і пиття до останнього дня. В полудне викликали з камер кілька перших в'язнів. Я запам'ятав прізвища трьох, яких знав особисто – це були молоді хлопці Степан Харчун, І.Івасик та адвокат з м.Золочева Др.Безпалько. Їх повели на подвір'я, а за деякий час ми почули глухі вистріли у підвалі. Ми зрозуміли, що викликаних в'язнів розстрілюють. В’язнів викликали групами безпереривно в день і в ночі, а з підвалів весь час було чути стріли. В ночі з понеділка на вівторок /23 на 24 червня/ наступила раптово тишина», – згадував Богдан Казанівський.
Територіально більшість документів відображає картину розстрілів у Львівській, Тернопільській та частково Івано-Франківській і Черкаській обл.
Колекцію документів можна переглянути на сайті Е-архіву визвольного руху за посиланням http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat=987&pc=100&sort=1&fd=date&pv=1
75 років тому, в червні – липні 1941 р., НКВД без суду розстріляв біля 22-24 тисяч в’ язнів тюрем Західної та Правобережної України. Тепер значну частину цих жертв можна ідентифікувати по іменах завдяки документам, які публікує Електронний архів українського визвольного руху.
Відразу після нападу нацистської Німеччини на СРСР НКВД почав розстріли в’язнів, що вже були засуджені до смертної кари. Решту планувалося евакуювати в тил, а заарештованих за незначні злочини – звільнити. Відповідні заходи санкціонувалися наказом наркома держбезпеки СРСР Всеволода Меркулова від 23 червня 1941 р.
Однак наступ німецьких військ був настільки стрімким, що радянські тюремники не встигли підготувати потрібну кількість вагонів. Тоді чекісти вирішили тих арештантів, чия евакуація не видавалася можливою, ліквідувати. Офіційний дозвіл наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії надійшов 4 липня 1941 р., хоча масові розстріли почалися ще в червні.
В’язнів знищували по обласних центрах – Львів, Станіслав, Луцьк, Тернопіль, Дрогобич, де розташовувалося по декілька в’язниць, а також по численних районних містах: Дубно, Чортків, Коломия, Стрий, Яворів тощо. Часто з особливою жорстокістю: в Луцьку арештантів закидували гранатами, а в Заліщиках два етапних ешелони з в’язнями скинули з мосту в урвище р. Дністер. Розстрілювали й у пересильних тюрмах в Умані й Києві. Усього загинуло близько 22-24 тис. людей, вина більшості з яких не була доведена.
Електронний архів українського визвольного руху публікує списки розстріляних того кривавого літа. Тут є як оригінальні «розстрільні» списки 1941 р. з резолюціями чекістів про страту, так і переліки, складені в 1990-х на підставі ексгумацій останків з місць розстрілів, архівних пошуків та даних свідків.
Наприклад, на переліку в’язнів львівської тюрми № 4 (відомої, як «Бригідки») стоїть резолюція місцевого начальника НКВД «розстріл ворогів народу санкціоную».
На додачу до розстрільних списків колекція містить також низку спогадів і листів Богдана і Олени Казанівських – в’язнів тюрми НКВД «Бригідки» у Львові, яким пощастило врятуватися.
«В неділю 22 червня 1941 р. ми почули гарматні вистріли, гул моторів літаків, а за деякий час детонації скинених бомб. В коридорі,де помішувалася одна з 10-ти камер,у якій перебував я, появилося 5 озброєних автоматами НКВД-истів. Того ранку нам останній раз видали "каву" і по куснику хліба. Більше ми не дістали нічого до їдження і пиття до останнього дня. В полудне викликали з камер кілька перших в'язнів. Я запам'ятав прізвища трьох, яких знав особисто – це були молоді хлопці Степан Харчун, І.Івасик та адвокат з м.Золочева Др.Безпалько. Їх повели на подвір'я, а за деякий час ми почули глухі вистріли у підвалі. Ми зрозуміли, що викликаних в'язнів розстрілюють. В’язнів викликали групами безпереривно в день і в ночі, а з підвалів весь час було чути стріли. В ночі з понеділка на вівторок /23 на 24 червня/ наступила раптово тишина», – згадував Богдан Казанівський.
Територіально більшість документів відображає картину розстрілів у Львівській, Тернопільській та частково Івано-Франківській і Черкаській обл.
Колекцію документів можна переглянути на сайті Е-архіву визвольного руху за посиланням http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat=987&pc=100&sort=1&fd=date&pv=1