75 років тому, в червні – липні 1941 р., НКВД без суду розстріляв біля 22-24 тисяч в’ язнів тюрем Західної та Правобережної України. Тепер значну частину цих жертв можна ідентифікувати по іменах завдяки документам, які публікує Електронний архів українського визвольного руху.
Відразу після нападу нацистської Німеччини на СРСР НКВД почав розстріли в’язнів, що вже були засуджені до смертної кари. Решту планувалося евакуювати в тил, а заарештованих за незначні злочини – звільнити. Відповідні заходи санкціонувалися наказом наркома держбезпеки СРСР Всеволода Меркулова від 23 червня 1941 р.
Однак наступ німецьких військ був настільки стрімким, що радянські тюремники не встигли підготувати потрібну кількість вагонів. Тоді чекісти вирішили тих арештантів, чия евакуація не видавалася можливою, ліквідувати. Офіційний дозвіл наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії надійшов 4 липня 1941 р., хоча масові розстріли почалися ще в червні.
В’язнів знищували по обласних центрах – Львів, Станіслав, Луцьк, Тернопіль, Дрогобич, де розташовувалося по декілька в’язниць, а також по численних районних містах: Дубно, Чортків, Коломия, Стрий, Яворів тощо. Часто з особливою жорстокістю: в Луцьку арештантів закидували гранатами, а в Заліщиках два етапних ешелони з в’язнями скинули з мосту в урвище р. Дністер. Розстрілювали й у пересильних тюрмах в Умані й Києві. Усього загинуло близько 22-24 тис. людей, вина більшості з яких не була доведена.
Електронний архів українського визвольного руху публікує списки розстріляних того кривавого літа. Тут є як оригінальні «розстрільні» списки 1941 р. з резолюціями чекістів про страту, так і переліки, складені в 1990-х на підставі ексгумацій останків з місць розстрілів, архівних пошуків та даних свідків.
Наприклад, на переліку в’язнів львівської тюрми № 4 (відомої, як «Бригідки») стоїть резолюція місцевого начальника НКВД «розстріл ворогів народу санкціоную».
На додачу до розстрільних списків колекція містить також низку спогадів і листів Богдана і Олени Казанівських – в’язнів тюрми НКВД «Бригідки» у Львові, яким пощастило врятуватися.
«В неділю 22 червня 1941 р. ми почули гарматні вистріли, гул моторів літаків, а за деякий час детонації скинених бомб. В коридорі,де помішувалася одна з 10-ти камер,у якій перебував я, появилося 5 озброєних автоматами НКВД-истів. Того ранку нам останній раз видали "каву" і по куснику хліба. Більше ми не дістали нічого до їдження і пиття до останнього дня. В полудне викликали з камер кілька перших в'язнів. Я запам'ятав прізвища трьох, яких знав особисто – це були молоді хлопці Степан Харчун, І.Івасик та адвокат з м.Золочева Др.Безпалько. Їх повели на подвір'я, а за деякий час ми почули глухі вистріли у підвалі. Ми зрозуміли, що викликаних в'язнів розстрілюють. В’язнів викликали групами безпереривно в день і в ночі, а з підвалів весь час було чути стріли. В ночі з понеділка на вівторок /23 на 24 червня/ наступила раптово тишина», – згадував Богдан Казанівський.
Територіально більшість документів відображає картину розстрілів у Львівській, Тернопільській та частково Івано-Франківській і Черкаській обл.
Колекцію документів можна переглянути на сайті Е-архіву визвольного руху за посиланням http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat=987&pc=100&sort=1&fd=date&pv=1
75 років тому, в червні – липні 1941 р., НКВД без суду розстріляв біля 22-24 тисяч в’ язнів тюрем Західної та Правобережної України. Тепер значну частину цих жертв можна ідентифікувати по іменах завдяки документам, які публікує Електронний архів українського визвольного руху.
Відразу після нападу нацистської Німеччини на СРСР НКВД почав розстріли в’язнів, що вже були засуджені до смертної кари. Решту планувалося евакуювати в тил, а заарештованих за незначні злочини – звільнити. Відповідні заходи санкціонувалися наказом наркома держбезпеки СРСР Всеволода Меркулова від 23 червня 1941 р.
Однак наступ німецьких військ був настільки стрімким, що радянські тюремники не встигли підготувати потрібну кількість вагонів. Тоді чекісти вирішили тих арештантів, чия евакуація не видавалася можливою, ліквідувати. Офіційний дозвіл наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії надійшов 4 липня 1941 р., хоча масові розстріли почалися ще в червні.
В’язнів знищували по обласних центрах – Львів, Станіслав, Луцьк, Тернопіль, Дрогобич, де розташовувалося по декілька в’язниць, а також по численних районних містах: Дубно, Чортків, Коломия, Стрий, Яворів тощо. Часто з особливою жорстокістю: в Луцьку арештантів закидували гранатами, а в Заліщиках два етапних ешелони з в’язнями скинули з мосту в урвище р. Дністер. Розстрілювали й у пересильних тюрмах в Умані й Києві. Усього загинуло близько 22-24 тис. людей, вина більшості з яких не була доведена.
Електронний архів українського визвольного руху публікує списки розстріляних того кривавого літа. Тут є як оригінальні «розстрільні» списки 1941 р. з резолюціями чекістів про страту, так і переліки, складені в 1990-х на підставі ексгумацій останків з місць розстрілів, архівних пошуків та даних свідків.
Наприклад, на переліку в’язнів львівської тюрми № 4 (відомої, як «Бригідки») стоїть резолюція місцевого начальника НКВД «розстріл ворогів народу санкціоную».
На додачу до розстрільних списків колекція містить також низку спогадів і листів Богдана і Олени Казанівських – в’язнів тюрми НКВД «Бригідки» у Львові, яким пощастило врятуватися.
«В неділю 22 червня 1941 р. ми почули гарматні вистріли, гул моторів літаків, а за деякий час детонації скинених бомб. В коридорі,де помішувалася одна з 10-ти камер,у якій перебував я, появилося 5 озброєних автоматами НКВД-истів. Того ранку нам останній раз видали "каву" і по куснику хліба. Більше ми не дістали нічого до їдження і пиття до останнього дня. В полудне викликали з камер кілька перших в'язнів. Я запам'ятав прізвища трьох, яких знав особисто – це були молоді хлопці Степан Харчун, І.Івасик та адвокат з м.Золочева Др.Безпалько. Їх повели на подвір'я, а за деякий час ми почули глухі вистріли у підвалі. Ми зрозуміли, що викликаних в'язнів розстрілюють. В’язнів викликали групами безпереривно в день і в ночі, а з підвалів весь час було чути стріли. В ночі з понеділка на вівторок /23 на 24 червня/ наступила раптово тишина», – згадував Богдан Казанівський.
Територіально більшість документів відображає картину розстрілів у Львівській, Тернопільській та частково Івано-Франківській і Черкаській обл.
Колекцію документів можна переглянути на сайті Е-архіву визвольного руху за посиланням http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat=987&pc=100&sort=1&fd=date&pv=1
22 документи, що стосуються підпільниць ОУН Ярослави та Євгенії Романиних, публікують в Електронному архіві визвольного руху avr.org.ua. Сьогодні, 17 червня, виповнюється 2 роки, як Ярослава Романина відійшла в кращий світ.
Електронний архів українського визвольного руху публікує 19 документів з архівно-кримінальної справи Ярослави Романиної, що зберігається в Архіві Управління СБУ у Львівської обл., та 3 документи з архіву референтури Служби безпеки ОУН Сокальської округи, які містяться в Архіві Центру досліджень визвольного руху. У цих джерелах ідеться про бойовий шлях рідних сестер Ярослави (псевдо «Стефа») та Євгенії («Катруся») у боротьбі за незалежність України.
Оприлюднена колекція містить автобіографії обох сестер, протоколи допитів Євгенії в Службі безпеки ОУН, акт про чекістсько-військову операцію, в ході якої було взято в полон Ярославу, її арештантську анкету, вирок радянського суду, апеляційні скраги та інші процесуальні документи. Переглянути колекцію документів можна на сайті Е-архіву за посиланням.
Ярослава Романина (за чоловіком – Левкович) народилася 31 жовтня 1921 р. в селі Нестаничі Радехівського району Львівської області й мала ще двох сестер і брата, всі з яких брали участь у боротьбі за незалежність України. Від 1941 р. – в підпіллі ОУН під псевдонімами «Марта» й «Оля». Восени 1942 р. стала станичною жіноцтва в рідному селі (керівником жіночої секції сільського осередку ОУН). Згодом організовувала перехід місцевих хлопців Української повстанської армії на сусідню Волинь.
Протягом 1944—1947 рр. Ярослава Романина займала посади провідниці жіночої мережі ОУН у Радехівському та Лопатинському районах Львівської обл. З осені 1947 р. й до дня арешту «Оля» працювала в друкаркою в підпіллі. Спершу – в технічній ланці на Жовківщині, з 1948 р. – при окружному провідникові ОУН Мар'янові Шульгану («Біловусу») та окружному референту пропаганди Степанові Ханкову («Носачу»).
Органи МГБ заарештували Ярославу в 1952 р. У в’язниці на вул. Лонцького у Львові дівчина неодноразово зазнавала побоїв на допитах. 9 травня 1952 р. Військовий трибунал військ МГБ Львівської обл. відправив її на 12 років у табори Інти, Абезу, Воркути.
У ГУЛАзі Ярослава зустріла полковника УПА Василя Левковича («Вороного»), який відбував 25-річний строк. Пара побралася 17 березня 1957 р. Ярославу звільнили з таборів 12 листопада 1959 р., та вона терпеливо дочекалася свого чоловіка, який відбув повний термін і вийшов на волю тільки в 1971 р.
До України Ярослава Левкович повернулася в 1965 р. Видала спогади «Життя підпільниці» (2003). Померла у Львові 17 червня 2014 р., на 2 роки переживши свого чоловіка.
Євгенія Романина (за чоловіком – Чорній) народилася 23 березня 1923 р. У 1943 р. долучилася до Юнацтва ОУН, згодом стала підрайонним референтом жіночої мережі ОУН Радехівського району під псевдо «Катруся». Уперше «Катрусю» заарештував НКВД в 1945 р., одначе їй удалося втекти й пробути в підпіллі ще до 1947 р. Вона лікувала поранених повстанців в Українському Червоному хресті, згодом працювала друкаркою в Радехівському надрайонному проводі.
Після загибелі надрайонного провідника «Срібного» в 1954 р. Євгенія втратила зв’язки з іншими членами ОУН і два роки переховувалася в рідному селі. Заарештована через донос у 1956 р., але завдяки «хрущовській відлизі» звільнена. Останні роки життя проживала у Львові. Померла 16 січня 2004 р.
22 документи, що стосуються підпільниць ОУН Ярослави та Євгенії Романиних, публікують в Електронному архіві визвольного руху avr.org.ua. Сьогодні, 17 червня, виповнюється 2 роки, як Ярослава Романина відійшла в кращий світ.
Електронний архів українського визвольного руху публікує 19 документів з архівно-кримінальної справи Ярослави Романиної, що зберігається в Архіві Управління СБУ у Львівської обл., та 3 документи з архіву референтури Служби безпеки ОУН Сокальської округи, які містяться в Архіві Центру досліджень визвольного руху. У цих джерелах ідеться про бойовий шлях рідних сестер Ярослави (псевдо «Стефа») та Євгенії («Катруся») у боротьбі за незалежність України.
Оприлюднена колекція містить автобіографії обох сестер, протоколи допитів Євгенії в Службі безпеки ОУН, акт про чекістсько-військову операцію, в ході якої було взято в полон Ярославу, її арештантську анкету, вирок радянського суду, апеляційні скраги та інші процесуальні документи. Переглянути колекцію документів можна на сайті Е-архіву за посиланням.
Ярослава Романина (за чоловіком – Левкович) народилася 31 жовтня 1921 р. в селі Нестаничі Радехівського району Львівської області й мала ще двох сестер і брата, всі з яких брали участь у боротьбі за незалежність України. Від 1941 р. – в підпіллі ОУН під псевдонімами «Марта» й «Оля». Восени 1942 р. стала станичною жіноцтва в рідному селі (керівником жіночої секції сільського осередку ОУН). Згодом організовувала перехід місцевих хлопців Української повстанської армії на сусідню Волинь.
Протягом 1944—1947 рр. Ярослава Романина займала посади провідниці жіночої мережі ОУН у Радехівському та Лопатинському районах Львівської обл. З осені 1947 р. й до дня арешту «Оля» працювала в друкаркою в підпіллі. Спершу – в технічній ланці на Жовківщині, з 1948 р. – при окружному провідникові ОУН Мар'янові Шульгану («Біловусу») та окружному референту пропаганди Степанові Ханкову («Носачу»).
Органи МГБ заарештували Ярославу в 1952 р. У в’язниці на вул. Лонцького у Львові дівчина неодноразово зазнавала побоїв на допитах. 9 травня 1952 р. Військовий трибунал військ МГБ Львівської обл. відправив її на 12 років у табори Інти, Абезу, Воркути.
У ГУЛАзі Ярослава зустріла полковника УПА Василя Левковича («Вороного»), який відбував 25-річний строк. Пара побралася 17 березня 1957 р. Ярославу звільнили з таборів 12 листопада 1959 р., та вона терпеливо дочекалася свого чоловіка, який відбув повний термін і вийшов на волю тільки в 1971 р.
До України Ярослава Левкович повернулася в 1965 р. Видала спогади «Життя підпільниці» (2003). Померла у Львові 17 червня 2014 р., на 2 роки переживши свого чоловіка.
Євгенія Романина (за чоловіком – Чорній) народилася 23 березня 1923 р. У 1943 р. долучилася до Юнацтва ОУН, згодом стала підрайонним референтом жіночої мережі ОУН Радехівського району під псевдо «Катруся». Уперше «Катрусю» заарештував НКВД в 1945 р., одначе їй удалося втекти й пробути в підпіллі ще до 1947 р. Вона лікувала поранених повстанців в Українському Червоному хресті, згодом працювала друкаркою в Радехівському надрайонному проводі.
Після загибелі надрайонного провідника «Срібного» в 1954 р. Євгенія втратила зв’язки з іншими членами ОУН і два роки переховувалася в рідному селі. Заарештована через донос у 1956 р., але завдяки «хрущовській відлизі» звільнена. Останні роки життя проживала у Львові. Померла 16 січня 2004 р.
Чекістські документи з Архіву СБУ в Криму про депортацію та повернення кримських татар, а також вірмен, болгар та греків із Криму Центр досліджень визвольного руху публікує онлайн на Електронному архіві визвольного руху AVR.ORG.UA.
Це 38 документів, більшість з яких — із захопленого архіву СБУ в Криму. Серед них — повідомлення про причини арештів жителів Сімферополя органами НКВД, про проведені оперативні роботи в Джанкойському, Євпаторійському, Севастопольському районах, плани проведення операції по переселенню кримських татар, а також вірмен, болгар та греків.
«Спецконтингент, що підлягає виселенню» — саме такими цинічними словами називала радянська влада кримських татар. Серед оприлюднених документів є унікальні матеріали про плани та саме насильницьке виселення протягом двох днів кримськотатарського народу з рідних домівок у віддалені регіони СРСР. Ідеться про доповідні записки вищому партійному керівництву, плани та звіти про перебіг депортації, документи про перебування кримськотатарського народу на засланні, а також початки автономістських рухів серед татар.
Зокрема, план переселення у Сімферопольському секторі містить такі вказівки: «Операцію з переселення почати на світанку 18.5.1944 р. і, виходячи з чисельності контингенту, який підлягає переселенню, і територіального розташування районів, операцію закінчити: по Зуйському, Біюк-Онларському і Сімферопольському сільському районах до кінця дня 18.5.44 р.; по Карасубазарському району до кінця дня 19.5.44 р.».
Як розповів архівіст Центру досліджень визвольного руху Роман Тютенко, значну частину колекції складають документи щодо репатріантів — військовополонених та цивільних, які повернулися з Австрії, Німеччини та інших країн Західної Європи до Криму.
“У цих документах містяться відомості про кількості повернених громадян, їх національний склад, інформації повсякденний нагляд за ними, — розповів історик. — Також можна знайти повідомлення про «антирадянські» настрої цих людей: «Я лучше в тюрме 6 месяцев отсижу, чем буду работать в совхозе»; «В Германии мне жилось лучше, а в совхоз пригнали как на каторжные работы»”.
Над створенням колекції документів працювали фахівці з Центру досліджень визвольного руху, Галузевого державного архіву Служби безпеки України та Українського інституту національної пам’яті.
Документи доступні на Е-архіві avr.org.ua за посиланням: http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat=927
Чекістські документи з Архіву СБУ в Криму про депортацію та повернення кримських татар, а також вірмен, болгар та греків із Криму Центр досліджень визвольного руху публікує онлайн на Електронному архіві визвольного руху AVR.ORG.UA.
Це 38 документів, більшість з яких — із захопленого архіву СБУ в Криму. Серед них — повідомлення про причини арештів жителів Сімферополя органами НКВД, про проведені оперативні роботи в Джанкойському, Євпаторійському, Севастопольському районах, плани проведення операції по переселенню кримських татар, а також вірмен, болгар та греків.
«Спецконтингент, що підлягає виселенню» — саме такими цинічними словами називала радянська влада кримських татар. Серед оприлюднених документів є унікальні матеріали про плани та саме насильницьке виселення протягом двох днів кримськотатарського народу з рідних домівок у віддалені регіони СРСР. Ідеться про доповідні записки вищому партійному керівництву, плани та звіти про перебіг депортації, документи про перебування кримськотатарського народу на засланні, а також початки автономістських рухів серед татар.
Зокрема, план переселення у Сімферопольському секторі містить такі вказівки: «Операцію з переселення почати на світанку 18.5.1944 р. і, виходячи з чисельності контингенту, який підлягає переселенню, і територіального розташування районів, операцію закінчити: по Зуйському, Біюк-Онларському і Сімферопольському сільському районах до кінця дня 18.5.44 р.; по Карасубазарському району до кінця дня 19.5.44 р.».
Як розповів архівіст Центру досліджень визвольного руху Роман Тютенко, значну частину колекції складають документи щодо репатріантів — військовополонених та цивільних, які повернулися з Австрії, Німеччини та інших країн Західної Європи до Криму.
“У цих документах містяться відомості про кількості повернених громадян, їх національний склад, інформації повсякденний нагляд за ними, — розповів історик. — Також можна знайти повідомлення про «антирадянські» настрої цих людей: «Я лучше в тюрме 6 месяцев отсижу, чем буду работать в совхозе»; «В Германии мне жилось лучше, а в совхоз пригнали как на каторжные работы»”.
Над створенням колекції документів працювали фахівці з Центру досліджень визвольного руху, Галузевого державного архіву Служби безпеки України та Українського інституту національної пам’яті.
Документи доступні на Е-архіві avr.org.ua за посиланням: http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat=927