Центр досліджень визвольного руху спільно з Архівом СБУ публікують колекцію документів КГБ про репресії проти тих, хто опирався винищуванню Голодомором. Переглянути їх можна на Електронному архіві визвольного руху avr.org.ua.
Документи, що зберігаються в Галузевому державному архіві СБУ, є важливим історичним джерелом для вивчення Голодомору 1932-1933 рр. в Україні. Протягом радянської доби вони залишалися недосяжним для науковців і громадськості.
Як розповів директор Архіву СБУ Андрій Когут, нині проводиться безперервний пошук, систематизація, розсекречення й оприлюднення документів, що висвітлюють цю трагічну сторінку нашої історії.
7 серпня 1932 р. Центральний виконавчий комітет і Рада Народних Комісарів СРСР прийняли постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення громадської (соціалістичної) власності». Вона «захищала» нещодавно відібране у селян («усуспільнене») майно від їх спроб повернути його і передбачала суворі покарання – розстріл або 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах. Постанова залишилася у народній пам’яті як «закон про п’ять колосків» – її активно використовували в ході хлібозаготівельних кампаній. Відтоді настав мабуть, найжахливіший рік в історії нашого народу.
Понад 21000 архівних кримінальних справ стосуються репресій здійснених в 1932-1933 роках. “Тоталітарна система не тільки вбивала голодом, вона також репресувала усіх, хто намагався опиратися, чи навіть просто говорити правду про те, що насправді відбувається”, — каже Андрій Когут.
Колекція оприлюднених документів складається з показових документів, що містяться в кримінальних справах, в більшості це машинописні обвинувальні висновки.
Фігурантів зазначених справ обвинувачено в опорі вивезенню хліба, його приховуванні чи крадіжці, «контрреволюційній» агітації проти колективізації, надмірного оподаткування й хлібозаготівлі, вчиненні терористичних актів проти представників радянської влади й активістів.
З-поміж інших анонсованих документів варто відзначити окремі протоколи допитів, вироки, висновки про реабілітацію або відмову в ній, анкети заарештованих, процесуальні фотографії.
“Архівні документи про репресії в часи Голодомору показують, що навіть попри складну ситуацію, українці намагалися опиратися вбивчим продзаготівлям та не боялися говорити правду. За спротив Голодомору вони були піддані репресіям. Таких документів є надзвичайно багато і вони ще чекають свого дослідника”, — говорить директор Архіву СБУ Андрій Когут.
Документи доступні на сайті Е-архіву визвольного руху.
Центр досліджень визвольного руху спільно з Архівом СБУ публікують колекцію документів КГБ про репресії проти тих, хто опирався винищуванню Голодомором. Переглянути їх можна на Електронному архіві визвольного руху avr.org.ua.
Документи, що зберігаються в Галузевому державному архіві СБУ, є важливим історичним джерелом для вивчення Голодомору 1932-1933 рр. в Україні. Протягом радянської доби вони залишалися недосяжним для науковців і громадськості.
Як розповів директор Архіву СБУ Андрій Когут, нині проводиться безперервний пошук, систематизація, розсекречення й оприлюднення документів, що висвітлюють цю трагічну сторінку нашої історії.
7 серпня 1932 р. Центральний виконавчий комітет і Рада Народних Комісарів СРСР прийняли постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення громадської (соціалістичної) власності». Вона «захищала» нещодавно відібране у селян («усуспільнене») майно від їх спроб повернути його і передбачала суворі покарання – розстріл або 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах. Постанова залишилася у народній пам’яті як «закон про п’ять колосків» – її активно використовували в ході хлібозаготівельних кампаній. Відтоді настав мабуть, найжахливіший рік в історії нашого народу.
Понад 21000 архівних кримінальних справ стосуються репресій здійснених в 1932-1933 роках. “Тоталітарна система не тільки вбивала голодом, вона також репресувала усіх, хто намагався опиратися, чи навіть просто говорити правду про те, що насправді відбувається”, — каже Андрій Когут.
Колекція оприлюднених документів складається з показових документів, що містяться в кримінальних справах, в більшості це машинописні обвинувальні висновки.
Фігурантів зазначених справ обвинувачено в опорі вивезенню хліба, його приховуванні чи крадіжці, «контрреволюційній» агітації проти колективізації, надмірного оподаткування й хлібозаготівлі, вчиненні терористичних актів проти представників радянської влади й активістів.
З-поміж інших анонсованих документів варто відзначити окремі протоколи допитів, вироки, висновки про реабілітацію або відмову в ній, анкети заарештованих, процесуальні фотографії.
“Архівні документи про репресії в часи Голодомору показують, що навіть попри складну ситуацію, українці намагалися опиратися вбивчим продзаготівлям та не боялися говорити правду. За спротив Голодомору вони були піддані репресіям. Таких документів є надзвичайно багато і вони ще чекають свого дослідника”, — говорить директор Архіву СБУ Андрій Когут.
Документи доступні на сайті Е-архіву визвольного руху.
Центр досліджень визвольного руху спільно з Архівом СБУ публікують в Електронному архіві українського визвольного руху колекцію розсекречених докуменів КГБ про діяльність Української Гельсінкської групи.
42 документи КГБ за період 1976—1987рр. про спостереження, оперативні заходи та арешти діячів Української громадської групи сприяння виконанню Гельсікнських угод відтепер доступні онлайн.
На сторінках доповідних записок кагебістів на адресу Першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького зафіксовані прізвища, добре відомі в Україні та за кордоном: Левко Лук’яненко, Олесь Бердник, Микола Руденко, Ніна Строкатова (Строката), Олекса Тихий, Мирослав Маринович, Микола Матусевич, Петро Григоренко, В’ячеслав Чорновіл, Іван Кандиба та інші. Це переважно члени УГГ або інші дисиденти, з якими вони співпрацювали.
Агенти КГБ старанно фіксували кожен їхній крок, кожну дію, оточували донощиками, проводили «профілактичні бесіди», компрометуючі заходи та, врешті-решт, обшуки та арешти. З опублікованих документів постає докладна картина дисидентського руху в Україні крізь дзеркало чекістів.
Наприклад, про Левка Лук’яненка КГБ писав, що той «після звільнення в 1976 році з увязнення, відновив контакти з понад 100 своїми націоналістично налаштованими зв’язками… вживав заходів для їх згуртування і активізації ворожої діяльності…у 1977 р. підготував і розповсюдив провокаційне «звернення» під назвою «Зупиніть кривосуддя» на захист заарештованого націоналіста Рубана і «Відкритий лист» до газети «Літературна Україна», в якому виправдовував злочини оунівських банд».
Радянська таємна поліція змушена була констатувати, що «ворожа діяльність Лук’яненка вирізняється своєю витонченістю та підступністю, чому сприяє його професія юриста і досконале знання чинного законодавства» (доповідна від 18 листопада 1977 р.).
Заарештовані 23 квітня 1977 р. члени УГГ Микола Матусевич і Мирослав Маринович за звинуваченням в антирадянській пропаганді й агітації «поводилися зухвало, провокаційно, ображали учасників обшуку, заявляли, що не визнають радянської влади. На першому допиті давати свідчення по суті скоєних ними злочинів відмовилися».
На процесі у справі Миколи Руденка та Олекси Тихого 23 червня 1977 р. в Дружківці Донецької обл. підсудні вимагали надати відомості про національний склад Донецької обл., наявність шкіл, технікумів, виші, дошкільних закладів з українською мовою навчання та інші статистичні дані, щоб цим продемонструвати існування державної політики русифікації регіону.
Справу заарешованих соратників продовжували ті члени УГГ, що залишалися на волі. «Після арешту Руденка й Тихого Бердник не зробив для себе належних висновків і не припинив злочинної діяльності. Понад те, він як найближчий соратник Руденка практично є одним із організаторів нових ворожих дій однодумців, які залишилися на свободі», – повідомляв КГБ 17 травня 1977 р. – «Результати оперативного нагляду за Бердником свідчать про те, що він є моральной політично розкладеною особистісю, яка повністю скомпрометувала себе в очах громадськості».
Цікаво, що у відношенні до Олеся Бердника органи держбезпеки вирішили недоцільним застосовувати арешт. Чекісти підготували цілу кампанію з дискредитації дисидента й письменника. Передбачалося застосовувати до нього дисциплінарні заходи на роботі та спрямувати на обстеження до психіатричної лікарні ім. Павлова в Києві (відомою в народі за тодішньою адресою «Фрунзе, 103»). Більше того, планувалося опублікувати в пресі фельєтон під назвою «Конкурент Васисуалія Лоханкіна», який би компрометував Бердника як «особу, яка розклалася морально і політично» через порівняння його з персонажем сатиричного роману І. Ільфа й Є. Петрова «Золоте теля».
Переглянути й завантажити всі документи колекції можна за посиланням http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat=1067
Центр досліджень визвольного руху спільно з Архівом СБУ публікують в Електронному архіві українського визвольного руху колекцію розсекречених докуменів КГБ про діяльність Української Гельсінкської групи.
42 документи КГБ за період 1976—1987рр. про спостереження, оперативні заходи та арешти діячів Української громадської групи сприяння виконанню Гельсікнських угод відтепер доступні онлайн.
На сторінках доповідних записок кагебістів на адресу Першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького зафіксовані прізвища, добре відомі в Україні та за кордоном: Левко Лук’яненко, Олесь Бердник, Микола Руденко, Ніна Строкатова (Строката), Олекса Тихий, Мирослав Маринович, Микола Матусевич, Петро Григоренко, В’ячеслав Чорновіл, Іван Кандиба та інші. Це переважно члени УГГ або інші дисиденти, з якими вони співпрацювали.
Агенти КГБ старанно фіксували кожен їхній крок, кожну дію, оточували донощиками, проводили «профілактичні бесіди», компрометуючі заходи та, врешті-решт, обшуки та арешти. З опублікованих документів постає докладна картина дисидентського руху в Україні крізь дзеркало чекістів.
Наприклад, про Левка Лук’яненка КГБ писав, що той «після звільнення в 1976 році з увязнення, відновив контакти з понад 100 своїми націоналістично налаштованими зв’язками… вживав заходів для їх згуртування і активізації ворожої діяльності…у 1977 р. підготував і розповсюдив провокаційне «звернення» під назвою «Зупиніть кривосуддя» на захист заарештованого націоналіста Рубана і «Відкритий лист» до газети «Літературна Україна», в якому виправдовував злочини оунівських банд».
Радянська таємна поліція змушена була констатувати, що «ворожа діяльність Лук’яненка вирізняється своєю витонченістю та підступністю, чому сприяє його професія юриста і досконале знання чинного законодавства» (доповідна від 18 листопада 1977 р.).
Заарештовані 23 квітня 1977 р. члени УГГ Микола Матусевич і Мирослав Маринович за звинуваченням в антирадянській пропаганді й агітації «поводилися зухвало, провокаційно, ображали учасників обшуку, заявляли, що не визнають радянської влади. На першому допиті давати свідчення по суті скоєних ними злочинів відмовилися».
На процесі у справі Миколи Руденка та Олекси Тихого 23 червня 1977 р. в Дружківці Донецької обл. підсудні вимагали надати відомості про національний склад Донецької обл., наявність шкіл, технікумів, виші, дошкільних закладів з українською мовою навчання та інші статистичні дані, щоб цим продемонструвати існування державної політики русифікації регіону.
Справу заарешованих соратників продовжували ті члени УГГ, що залишалися на волі. «Після арешту Руденка й Тихого Бердник не зробив для себе належних висновків і не припинив злочинної діяльності. Понад те, він як найближчий соратник Руденка практично є одним із організаторів нових ворожих дій однодумців, які залишилися на свободі», – повідомляв КГБ 17 травня 1977 р. – «Результати оперативного нагляду за Бердником свідчать про те, що він є моральной політично розкладеною особистісю, яка повністю скомпрометувала себе в очах громадськості».
Цікаво, що у відношенні до Олеся Бердника органи держбезпеки вирішили недоцільним застосовувати арешт. Чекісти підготували цілу кампанію з дискредитації дисидента й письменника. Передбачалося застосовувати до нього дисциплінарні заходи на роботі та спрямувати на обстеження до психіатричної лікарні ім. Павлова в Києві (відомою в народі за тодішньою адресою «Фрунзе, 103»). Більше того, планувалося опублікувати в пресі фельєтон під назвою «Конкурент Васисуалія Лоханкіна», який би компрометував Бердника як «особу, яка розклалася морально і політично» через порівняння його з персонажем сатиричного роману І. Ільфа й Є. Петрова «Золоте теля».
Переглянути й завантажити всі документи колекції можна за посиланням http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat=1067
Електронний архів українського визвольного руху публікує колекцію всіх чисел журналу «Пластун» до 95-ліття заснування українського скаутингу в Закарпатті.
Перші пластові гуртки з’явилися на Срібній землі в жовтні 1921 р. Пластовий часопис же виходив із 1923 по 1935 рік як урядовий журнал на Закарпатті. 50 номерів журналу, які збереглися в архівах, скопіював Голова Крайової ревізійної комісії НСОУ «Пласт» Юрій Юзич.
«Журнал перейшов три етапи ідеологічного розвитку: добу скаутського інтернаціоналізму (1923—1926), народовецького патріотизму (1928—1932) та соборницького націоналізму (1932 – 1935)», — говорить Андрій Ребрик, голова Закарпатського обласного осередку НСОУ «Пласт».
Спершу видання було тримовним: українською, чеською і мадярською мовами. Звідси й потрійна його назва в той період «Пластун-Юнак-Черкейс». Українська (руська) секція була найбільшою. Її редагували Остап Вахнянин і Андрій Алиськевич, згодом — Леонід Бачинський.
Оскільки фінансувала журнал Чеська держава в особі Головної управи скаутів Підкарпатської Русі, то редакція змушена була поступатися українськими інтересами на користь скаутського інтернаціоналізму. Головним редактором був начальник Головної управи чех Йозеф Пешек.
Частота появи чергових чисел «Пластуна» була нерівномірна від року до року.
З березня 1928 р. журнал став виходити тільки українською мовою (урядовим етимологічним правописом) під назвою «Пластун, часопись пластової молодежи». Офіційним редактором значився Юліан Ревай — референт українських пластових відділів Закарпаття, майбутній прем’єр-міністр Карпатської України (1939). Фактично редакторською роботою продовжував займатися професор Бачинський.
Період 1932—1935 рр. можна визначити як добу соборницької ідеології в житті «Пластуна». У своїх публікаціях, друкованих літературною українською мовою з фонетичним правописом, видання пропагувало ідею, що закарпатці – це частина єдиного українського народу. Редакторами в цей час були Юліан Ревай і Андрій Ворон (1934—1935).
Переглянути й завантажити всю колекцію «Пластуна» можна за посиланням: http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat=1047&pc=50&sort=1&fd=date&pv=1
Електронний архів українського визвольного руху публікує колекцію всіх чисел журналу «Пластун» до 95-ліття заснування українського скаутингу в Закарпатті.
Перші пластові гуртки з’явилися на Срібній землі в жовтні 1921 р. Пластовий часопис же виходив із 1923 по 1935 рік як урядовий журнал на Закарпатті. 50 номерів журналу, які збереглися в архівах, скопіював Голова Крайової ревізійної комісії НСОУ «Пласт» Юрій Юзич.
«Журнал перейшов три етапи ідеологічного розвитку: добу скаутського інтернаціоналізму (1923—1926), народовецького патріотизму (1928—1932) та соборницького націоналізму (1932 – 1935)», — говорить Андрій Ребрик, голова Закарпатського обласного осередку НСОУ «Пласт».
Спершу видання було тримовним: українською, чеською і мадярською мовами. Звідси й потрійна його назва в той період «Пластун-Юнак-Черкейс». Українська (руська) секція була найбільшою. Її редагували Остап Вахнянин і Андрій Алиськевич, згодом — Леонід Бачинський.
Оскільки фінансувала журнал Чеська держава в особі Головної управи скаутів Підкарпатської Русі, то редакція змушена була поступатися українськими інтересами на користь скаутського інтернаціоналізму. Головним редактором був начальник Головної управи чех Йозеф Пешек.
Частота появи чергових чисел «Пластуна» була нерівномірна від року до року.
З березня 1928 р. журнал став виходити тільки українською мовою (урядовим етимологічним правописом) під назвою «Пластун, часопись пластової молодежи». Офіційним редактором значився Юліан Ревай — референт українських пластових відділів Закарпаття, майбутній прем’єр-міністр Карпатської України (1939). Фактично редакторською роботою продовжував займатися професор Бачинський.
Період 1932—1935 рр. можна визначити як добу соборницької ідеології в житті «Пластуна». У своїх публікаціях, друкованих літературною українською мовою з фонетичним правописом, видання пропагувало ідею, що закарпатці – це частина єдиного українського народу. Редакторами в цей час були Юліан Ревай і Андрій Ворон (1934—1935).
Переглянути й завантажити всю колекцію «Пластуна» можна за посиланням: http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat=1047&pc=50&sort=1&fd=date&pv=1