Центр досліджень визвольного руху спільно з Архівом СБУ публікують в Електронному архіві українського визвольного руху колекцію розсекречених докуменів КГБ про діяльність Української Гельсінкської групи.
42 документи КГБ за період 1976—1987рр. про спостереження, оперативні заходи та арешти діячів Української громадської групи сприяння виконанню Гельсікнських угод відтепер доступні онлайн.
На сторінках доповідних записок кагебістів на адресу Першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького зафіксовані прізвища, добре відомі в Україні та за кордоном: Левко Лук’яненко, Олесь Бердник, Микола Руденко, Ніна Строкатова (Строката), Олекса Тихий, Мирослав Маринович, Микола Матусевич, Петро Григоренко, В’ячеслав Чорновіл, Іван Кандиба та інші. Це переважно члени УГГ або інші дисиденти, з якими вони співпрацювали.
Агенти КГБ старанно фіксували кожен їхній крок, кожну дію, оточували донощиками, проводили «профілактичні бесіди», компрометуючі заходи та, врешті-решт, обшуки та арешти. З опублікованих документів постає докладна картина дисидентського руху в Україні крізь дзеркало чекістів.
Наприклад, про Левка Лук’яненка КГБ писав, що той «після звільнення в 1976 році з увязнення, відновив контакти з понад 100 своїми націоналістично налаштованими зв’язками… вживав заходів для їх згуртування і активізації ворожої діяльності…у 1977 р. підготував і розповсюдив провокаційне «звернення» під назвою «Зупиніть кривосуддя» на захист заарештованого націоналіста Рубана і «Відкритий лист» до газети «Літературна Україна», в якому виправдовував злочини оунівських банд».
Радянська таємна поліція змушена була констатувати, що «ворожа діяльність Лук’яненка вирізняється своєю витонченістю та підступністю, чому сприяє його професія юриста і досконале знання чинного законодавства» (доповідна від 18 листопада 1977 р.).
Заарештовані 23 квітня 1977 р. члени УГГ Микола Матусевич і Мирослав Маринович за звинуваченням в антирадянській пропаганді й агітації «поводилися зухвало, провокаційно, ображали учасників обшуку, заявляли, що не визнають радянської влади. На першому допиті давати свідчення по суті скоєних ними злочинів відмовилися».
На процесі у справі Миколи Руденка та Олекси Тихого 23 червня 1977 р. в Дружківці Донецької обл. підсудні вимагали надати відомості про національний склад Донецької обл., наявність шкіл, технікумів, виші, дошкільних закладів з українською мовою навчання та інші статистичні дані, щоб цим продемонструвати існування державної політики русифікації регіону.
Справу заарешованих соратників продовжували ті члени УГГ, що залишалися на волі. «Після арешту Руденка й Тихого Бердник не зробив для себе належних висновків і не припинив злочинної діяльності. Понад те, він як найближчий соратник Руденка практично є одним із організаторів нових ворожих дій однодумців, які залишилися на свободі», – повідомляв КГБ 17 травня 1977 р. – «Результати оперативного нагляду за Бердником свідчать про те, що він є моральной політично розкладеною особистісю, яка повністю скомпрометувала себе в очах громадськості».
Цікаво, що у відношенні до Олеся Бердника органи держбезпеки вирішили недоцільним застосовувати арешт. Чекісти підготували цілу кампанію з дискредитації дисидента й письменника. Передбачалося застосовувати до нього дисциплінарні заходи на роботі та спрямувати на обстеження до психіатричної лікарні ім. Павлова в Києві (відомою в народі за тодішньою адресою «Фрунзе, 103»). Більше того, планувалося опублікувати в пресі фельєтон під назвою «Конкурент Васисуалія Лоханкіна», який би компрометував Бердника як «особу, яка розклалася морально і політично» через порівняння його з персонажем сатиричного роману І. Ільфа й Є. Петрова «Золоте теля».
Переглянути й завантажити всі документи колекції можна за посиланням http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat=1067
Центр досліджень визвольного руху спільно з Архівом СБУ публікують в Електронному архіві українського визвольного руху колекцію розсекречених докуменів КГБ про діяльність Української Гельсінкської групи.
42 документи КГБ за період 1976—1987рр. про спостереження, оперативні заходи та арешти діячів Української громадської групи сприяння виконанню Гельсікнських угод відтепер доступні онлайн.
На сторінках доповідних записок кагебістів на адресу Першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького зафіксовані прізвища, добре відомі в Україні та за кордоном: Левко Лук’яненко, Олесь Бердник, Микола Руденко, Ніна Строкатова (Строката), Олекса Тихий, Мирослав Маринович, Микола Матусевич, Петро Григоренко, В’ячеслав Чорновіл, Іван Кандиба та інші. Це переважно члени УГГ або інші дисиденти, з якими вони співпрацювали.
Агенти КГБ старанно фіксували кожен їхній крок, кожну дію, оточували донощиками, проводили «профілактичні бесіди», компрометуючі заходи та, врешті-решт, обшуки та арешти. З опублікованих документів постає докладна картина дисидентського руху в Україні крізь дзеркало чекістів.
Наприклад, про Левка Лук’яненка КГБ писав, що той «після звільнення в 1976 році з увязнення, відновив контакти з понад 100 своїми націоналістично налаштованими зв’язками… вживав заходів для їх згуртування і активізації ворожої діяльності…у 1977 р. підготував і розповсюдив провокаційне «звернення» під назвою «Зупиніть кривосуддя» на захист заарештованого націоналіста Рубана і «Відкритий лист» до газети «Літературна Україна», в якому виправдовував злочини оунівських банд».
Радянська таємна поліція змушена була констатувати, що «ворожа діяльність Лук’яненка вирізняється своєю витонченістю та підступністю, чому сприяє його професія юриста і досконале знання чинного законодавства» (доповідна від 18 листопада 1977 р.).
Заарештовані 23 квітня 1977 р. члени УГГ Микола Матусевич і Мирослав Маринович за звинуваченням в антирадянській пропаганді й агітації «поводилися зухвало, провокаційно, ображали учасників обшуку, заявляли, що не визнають радянської влади. На першому допиті давати свідчення по суті скоєних ними злочинів відмовилися».
На процесі у справі Миколи Руденка та Олекси Тихого 23 червня 1977 р. в Дружківці Донецької обл. підсудні вимагали надати відомості про національний склад Донецької обл., наявність шкіл, технікумів, виші, дошкільних закладів з українською мовою навчання та інші статистичні дані, щоб цим продемонструвати існування державної політики русифікації регіону.
Справу заарешованих соратників продовжували ті члени УГГ, що залишалися на волі. «Після арешту Руденка й Тихого Бердник не зробив для себе належних висновків і не припинив злочинної діяльності. Понад те, він як найближчий соратник Руденка практично є одним із організаторів нових ворожих дій однодумців, які залишилися на свободі», – повідомляв КГБ 17 травня 1977 р. – «Результати оперативного нагляду за Бердником свідчать про те, що він є моральной політично розкладеною особистісю, яка повністю скомпрометувала себе в очах громадськості».
Цікаво, що у відношенні до Олеся Бердника органи держбезпеки вирішили недоцільним застосовувати арешт. Чекісти підготували цілу кампанію з дискредитації дисидента й письменника. Передбачалося застосовувати до нього дисциплінарні заходи на роботі та спрямувати на обстеження до психіатричної лікарні ім. Павлова в Києві (відомою в народі за тодішньою адресою «Фрунзе, 103»). Більше того, планувалося опублікувати в пресі фельєтон під назвою «Конкурент Васисуалія Лоханкіна», який би компрометував Бердника як «особу, яка розклалася морально і політично» через порівняння його з персонажем сатиричного роману І. Ільфа й Є. Петрова «Золоте теля».
Переглянути й завантажити всі документи колекції можна за посиланням http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat=1067
Електронний архів українського визвольного руху публікує колекцію всіх чисел журналу «Пластун» до 95-ліття заснування українського скаутингу в Закарпатті.
Перші пластові гуртки з’явилися на Срібній землі в жовтні 1921 р. Пластовий часопис же виходив із 1923 по 1935 рік як урядовий журнал на Закарпатті. 50 номерів журналу, які збереглися в архівах, скопіював Голова Крайової ревізійної комісії НСОУ «Пласт» Юрій Юзич.
«Журнал перейшов три етапи ідеологічного розвитку: добу скаутського інтернаціоналізму (1923—1926), народовецького патріотизму (1928—1932) та соборницького націоналізму (1932 – 1935)», — говорить Андрій Ребрик, голова Закарпатського обласного осередку НСОУ «Пласт».
Спершу видання було тримовним: українською, чеською і мадярською мовами. Звідси й потрійна його назва в той період «Пластун-Юнак-Черкейс». Українська (руська) секція була найбільшою. Її редагували Остап Вахнянин і Андрій Алиськевич, згодом — Леонід Бачинський.
Оскільки фінансувала журнал Чеська держава в особі Головної управи скаутів Підкарпатської Русі, то редакція змушена була поступатися українськими інтересами на користь скаутського інтернаціоналізму. Головним редактором був начальник Головної управи чех Йозеф Пешек.
Частота появи чергових чисел «Пластуна» була нерівномірна від року до року.
З березня 1928 р. журнал став виходити тільки українською мовою (урядовим етимологічним правописом) під назвою «Пластун, часопись пластової молодежи». Офіційним редактором значився Юліан Ревай — референт українських пластових відділів Закарпаття, майбутній прем’єр-міністр Карпатської України (1939). Фактично редакторською роботою продовжував займатися професор Бачинський.
Період 1932—1935 рр. можна визначити як добу соборницької ідеології в житті «Пластуна». У своїх публікаціях, друкованих літературною українською мовою з фонетичним правописом, видання пропагувало ідею, що закарпатці – це частина єдиного українського народу. Редакторами в цей час були Юліан Ревай і Андрій Ворон (1934—1935).
Переглянути й завантажити всю колекцію «Пластуна» можна за посиланням: http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat=1047&pc=50&sort=1&fd=date&pv=1
Електронний архів українського визвольного руху публікує колекцію всіх чисел журналу «Пластун» до 95-ліття заснування українського скаутингу в Закарпатті.
Перші пластові гуртки з’явилися на Срібній землі в жовтні 1921 р. Пластовий часопис же виходив із 1923 по 1935 рік як урядовий журнал на Закарпатті. 50 номерів журналу, які збереглися в архівах, скопіював Голова Крайової ревізійної комісії НСОУ «Пласт» Юрій Юзич.
«Журнал перейшов три етапи ідеологічного розвитку: добу скаутського інтернаціоналізму (1923—1926), народовецького патріотизму (1928—1932) та соборницького націоналізму (1932 – 1935)», — говорить Андрій Ребрик, голова Закарпатського обласного осередку НСОУ «Пласт».
Спершу видання було тримовним: українською, чеською і мадярською мовами. Звідси й потрійна його назва в той період «Пластун-Юнак-Черкейс». Українська (руська) секція була найбільшою. Її редагували Остап Вахнянин і Андрій Алиськевич, згодом — Леонід Бачинський.
Оскільки фінансувала журнал Чеська держава в особі Головної управи скаутів Підкарпатської Русі, то редакція змушена була поступатися українськими інтересами на користь скаутського інтернаціоналізму. Головним редактором був начальник Головної управи чех Йозеф Пешек.
Частота появи чергових чисел «Пластуна» була нерівномірна від року до року.
З березня 1928 р. журнал став виходити тільки українською мовою (урядовим етимологічним правописом) під назвою «Пластун, часопись пластової молодежи». Офіційним редактором значився Юліан Ревай — референт українських пластових відділів Закарпаття, майбутній прем’єр-міністр Карпатської України (1939). Фактично редакторською роботою продовжував займатися професор Бачинський.
Період 1932—1935 рр. можна визначити як добу соборницької ідеології в житті «Пластуна». У своїх публікаціях, друкованих літературною українською мовою з фонетичним правописом, видання пропагувало ідею, що закарпатці – це частина єдиного українського народу. Редакторами в цей час були Юліан Ревай і Андрій Ворон (1934—1935).
Переглянути й завантажити всю колекцію «Пластуна» можна за посиланням: http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat=1047&pc=50&sort=1&fd=date&pv=1
Центр досліджень визвольного руху публікує в Електронному архіві українського визвольного руху колекцію персональних справ з архіву Служби безпеки ОУН Сокальської округи, що на Львівщині.
78 документів автобіографічного змісту відтепер можна переглянути онлайн. Папери було знайдено серед 300 документів СБ ОУН наприкінці травня 2016 р. в господарстві дядька народного депутата Володимира Парасюка. Фахівці з Архіву Центру досліджень визвольного руху відразу ж розпочали реставрацію сокальського архіву, завдяки чому перша колекція вже у вільному доступі.
Окрім реставрації важливою складовою опрацювання автобіографій була ідентифікація учасників підпілля, які вказані лише за псевдонімами. Допомогу в ідентифікації надав історик Володимир Мороз, а крім того, використано інформації Володимира Матиящука, Богдана Пікули, а також покійних Василя Филипчука, Григорія Лисака і Ярослави Романини-Левкович.
«Головною перешкодою в ідентифікації був брак дослідників, які би орієнтувалися в історії підпілля в Сокальській окрузі. На жаль, померли майже всі учасники боротьби, які знали згаданих в документах осіб», — говорить Володимир Мороз.
Один із найцікавіших документів колекції — біографія Софії Лагодич (псевдо — «Ліда»), підпільниці, яка була арештована у 1953 році і перебувала на допитах у тюрмі на вул. Лонцького. Під час допитів «Ліда» не сказала нічого ні про себе, ні про нікого з побратимів, тому досі історики нічого про неї не знали. На всі питання слідчих казала, що «дала клятву перед Богом і нічого сказати в зв'язку із цим не може». Була запроторена на примусове лікування в психіатричну лікарню.
Не менш карколомною є біографія Євгенії Романини (за чоловіком — Чорній) на псевдо «Катруся». 20-річна дівчина була спершу членом Юнацтва ОУН, згодом – на низових посадах в Українському Червоному хресті при УПА. У лютому 1945 р. «Катрусю» заарештували енкаведисти, однак через три місяці їй удалося втекти й знову перейти в підпілля, де вона боролася до 1954 р. Вона лікувала поранених повстанців в Українському Червоному хресті, згодом працювала друкаркою в Радехівському надрайонному проводі. Втративши зв’язки з братами по зброї, які або загинули, або потрапили в полон, Євгенія переховувалася до 1956 р., доки на неї не донесли. Завдяки хрущовській «відлизі» її звільнили. Померла Євгенія Романина 16 січня 2004 р. у Львові.
Кущовий провідник ОУН Іван Лаба («Кармелюк») розповідає в автобіографії про свій арешт німцями та поневірянням по гітлерівських концтаборах. Його заарештувала польова жандармерія під час розповсюдження листівок у липні 1944 р. Через Львів «Кармелюка» відконвоювали в табір біля м. Дембіце (Польща). Через три дні табір евакуювали до концентраційного табору Заксенхаузен коло Берліна. Там Лаба просидів до квітня 1945 р. Під час чергової евакуації в’язнів на Захід бранці розбіглися завдяки бойовим діям фронту, який наближався. Іван Лаба не залишився в еміграції, а повернувся нелегально в Україну, аби продовжувати боротьбу.
«Така кількість біографій підпільників дасть нам змогу досить детально прослідкувати життя конкретних людей, що спонукало їх долучитися до націоналістичного руху, в деяких випадках і арешти органами радянської держбезпеки та те, як вдалося звільнитися», — зазначає керівник Архіву Центру досліджень визвольного руху Андрій Усач.
Переглянути колекцію персональних справ можна на сайті Е-архіву українського визвольного руху за посиланням http://avr.org.ua/index.php/TOM/1352/?a=1&pc=100&sort=1&fd=date&pv=1
Центр досліджень визвольного руху публікує в Електронному архіві українського визвольного руху колекцію персональних справ з архіву Служби безпеки ОУН Сокальської округи, що на Львівщині.
78 документів автобіографічного змісту відтепер можна переглянути онлайн. Папери було знайдено серед 300 документів СБ ОУН наприкінці травня 2016 р. в господарстві дядька народного депутата Володимира Парасюка. Фахівці з Архіву Центру досліджень визвольного руху відразу ж розпочали реставрацію сокальського архіву, завдяки чому перша колекція вже у вільному доступі.
Окрім реставрації важливою складовою опрацювання автобіографій була ідентифікація учасників підпілля, які вказані лише за псевдонімами. Допомогу в ідентифікації надав історик Володимир Мороз, а крім того, використано інформації Володимира Матиящука, Богдана Пікули, а також покійних Василя Филипчука, Григорія Лисака і Ярослави Романини-Левкович.
«Головною перешкодою в ідентифікації був брак дослідників, які би орієнтувалися в історії підпілля в Сокальській окрузі. На жаль, померли майже всі учасники боротьби, які знали згаданих в документах осіб», — говорить Володимир Мороз.
Один із найцікавіших документів колекції — біографія Софії Лагодич (псевдо — «Ліда»), підпільниці, яка була арештована у 1953 році і перебувала на допитах у тюрмі на вул. Лонцького. Під час допитів «Ліда» не сказала нічого ні про себе, ні про нікого з побратимів, тому досі історики нічого про неї не знали. На всі питання слідчих казала, що «дала клятву перед Богом і нічого сказати в зв'язку із цим не може». Була запроторена на примусове лікування в психіатричну лікарню.
Не менш карколомною є біографія Євгенії Романини (за чоловіком — Чорній) на псевдо «Катруся». 20-річна дівчина була спершу членом Юнацтва ОУН, згодом – на низових посадах в Українському Червоному хресті при УПА. У лютому 1945 р. «Катрусю» заарештували енкаведисти, однак через три місяці їй удалося втекти й знову перейти в підпілля, де вона боролася до 1954 р. Вона лікувала поранених повстанців в Українському Червоному хресті, згодом працювала друкаркою в Радехівському надрайонному проводі. Втративши зв’язки з братами по зброї, які або загинули, або потрапили в полон, Євгенія переховувалася до 1956 р., доки на неї не донесли. Завдяки хрущовській «відлизі» її звільнили. Померла Євгенія Романина 16 січня 2004 р. у Львові.
Кущовий провідник ОУН Іван Лаба («Кармелюк») розповідає в автобіографії про свій арешт німцями та поневірянням по гітлерівських концтаборах. Його заарештувала польова жандармерія під час розповсюдження листівок у липні 1944 р. Через Львів «Кармелюка» відконвоювали в табір біля м. Дембіце (Польща). Через три дні табір евакуювали до концентраційного табору Заксенхаузен коло Берліна. Там Лаба просидів до квітня 1945 р. Під час чергової евакуації в’язнів на Захід бранці розбіглися завдяки бойовим діям фронту, який наближався. Іван Лаба не залишився в еміграції, а повернувся нелегально в Україну, аби продовжувати боротьбу.
«Така кількість біографій підпільників дасть нам змогу досить детально прослідкувати життя конкретних людей, що спонукало їх долучитися до націоналістичного руху, в деяких випадках і арешти органами радянської держбезпеки та те, як вдалося звільнитися», — зазначає керівник Архіву Центру досліджень визвольного руху Андрій Усач.
Переглянути колекцію персональних справ можна на сайті Е-архіву українського визвольного руху за посиланням http://avr.org.ua/index.php/TOM/1352/?a=1&pc=100&sort=1&fd=date&pv=1