Центр досліджень визвольного руху публікує в Електронному архіві українського визвольного руху колекцію персональних справ з архіву Служби безпеки ОУН Сокальської округи, що на Львівщині.
78 документів автобіографічного змісту відтепер можна переглянути онлайн. Папери було знайдено серед 300 документів СБ ОУН наприкінці травня 2016 р. в господарстві дядька народного депутата Володимира Парасюка. Фахівці з Архіву Центру досліджень визвольного руху відразу ж розпочали реставрацію сокальського архіву, завдяки чому перша колекція вже у вільному доступі.
Окрім реставрації важливою складовою опрацювання автобіографій була ідентифікація учасників підпілля, які вказані лише за псевдонімами. Допомогу в ідентифікації надав історик Володимир Мороз, а крім того, використано інформації Володимира Матиящука, Богдана Пікули, а також покійних Василя Филипчука, Григорія Лисака і Ярослави Романини-Левкович.
«Головною перешкодою в ідентифікації був брак дослідників, які би орієнтувалися в історії підпілля в Сокальській окрузі. На жаль, померли майже всі учасники боротьби, які знали згаданих в документах осіб», — говорить Володимир Мороз.
Один із найцікавіших документів колекції — біографія Софії Лагодич (псевдо — «Ліда»), підпільниці, яка була арештована у 1953 році і перебувала на допитах у тюрмі на вул. Лонцького. Під час допитів «Ліда» не сказала нічого ні про себе, ні про нікого з побратимів, тому досі історики нічого про неї не знали. На всі питання слідчих казала, що «дала клятву перед Богом і нічого сказати в зв'язку із цим не може». Була запроторена на примусове лікування в психіатричну лікарню.
Не менш карколомною є біографія Євгенії Романини (за чоловіком — Чорній) на псевдо «Катруся». 20-річна дівчина була спершу членом Юнацтва ОУН, згодом – на низових посадах в Українському Червоному хресті при УПА. У лютому 1945 р. «Катрусю» заарештували енкаведисти, однак через три місяці їй удалося втекти й знову перейти в підпілля, де вона боролася до 1954 р. Вона лікувала поранених повстанців в Українському Червоному хресті, згодом працювала друкаркою в Радехівському надрайонному проводі. Втративши зв’язки з братами по зброї, які або загинули, або потрапили в полон, Євгенія переховувалася до 1956 р., доки на неї не донесли. Завдяки хрущовській «відлизі» її звільнили. Померла Євгенія Романина 16 січня 2004 р. у Львові.
Кущовий провідник ОУН Іван Лаба («Кармелюк») розповідає в автобіографії про свій арешт німцями та поневірянням по гітлерівських концтаборах. Його заарештувала польова жандармерія під час розповсюдження листівок у липні 1944 р. Через Львів «Кармелюка» відконвоювали в табір біля м. Дембіце (Польща). Через три дні табір евакуювали до концентраційного табору Заксенхаузен коло Берліна. Там Лаба просидів до квітня 1945 р. Під час чергової евакуації в’язнів на Захід бранці розбіглися завдяки бойовим діям фронту, який наближався. Іван Лаба не залишився в еміграції, а повернувся нелегально в Україну, аби продовжувати боротьбу.
«Така кількість біографій підпільників дасть нам змогу досить детально прослідкувати життя конкретних людей, що спонукало їх долучитися до націоналістичного руху, в деяких випадках і арешти органами радянської держбезпеки та те, як вдалося звільнитися», — зазначає керівник Архіву Центру досліджень визвольного руху Андрій Усач.
Переглянути колекцію персональних справ можна на сайті Е-архіву українського визвольного руху за посиланням http://avr.org.ua/index.php/TOM/1352/?a=1&pc=100&sort=1&fd=date&pv=1
Центр досліджень визвольного руху публікує в Електронному архіві українського визвольного руху колекцію персональних справ з архіву Служби безпеки ОУН Сокальської округи, що на Львівщині.
78 документів автобіографічного змісту відтепер можна переглянути онлайн. Папери було знайдено серед 300 документів СБ ОУН наприкінці травня 2016 р. в господарстві дядька народного депутата Володимира Парасюка. Фахівці з Архіву Центру досліджень визвольного руху відразу ж розпочали реставрацію сокальського архіву, завдяки чому перша колекція вже у вільному доступі.
Окрім реставрації важливою складовою опрацювання автобіографій була ідентифікація учасників підпілля, які вказані лише за псевдонімами. Допомогу в ідентифікації надав історик Володимир Мороз, а крім того, використано інформації Володимира Матиящука, Богдана Пікули, а також покійних Василя Филипчука, Григорія Лисака і Ярослави Романини-Левкович.
«Головною перешкодою в ідентифікації був брак дослідників, які би орієнтувалися в історії підпілля в Сокальській окрузі. На жаль, померли майже всі учасники боротьби, які знали згаданих в документах осіб», — говорить Володимир Мороз.
Один із найцікавіших документів колекції — біографія Софії Лагодич (псевдо — «Ліда»), підпільниці, яка була арештована у 1953 році і перебувала на допитах у тюрмі на вул. Лонцького. Під час допитів «Ліда» не сказала нічого ні про себе, ні про нікого з побратимів, тому досі історики нічого про неї не знали. На всі питання слідчих казала, що «дала клятву перед Богом і нічого сказати в зв'язку із цим не може». Була запроторена на примусове лікування в психіатричну лікарню.
Не менш карколомною є біографія Євгенії Романини (за чоловіком — Чорній) на псевдо «Катруся». 20-річна дівчина була спершу членом Юнацтва ОУН, згодом – на низових посадах в Українському Червоному хресті при УПА. У лютому 1945 р. «Катрусю» заарештували енкаведисти, однак через три місяці їй удалося втекти й знову перейти в підпілля, де вона боролася до 1954 р. Вона лікувала поранених повстанців в Українському Червоному хресті, згодом працювала друкаркою в Радехівському надрайонному проводі. Втративши зв’язки з братами по зброї, які або загинули, або потрапили в полон, Євгенія переховувалася до 1956 р., доки на неї не донесли. Завдяки хрущовській «відлизі» її звільнили. Померла Євгенія Романина 16 січня 2004 р. у Львові.
Кущовий провідник ОУН Іван Лаба («Кармелюк») розповідає в автобіографії про свій арешт німцями та поневірянням по гітлерівських концтаборах. Його заарештувала польова жандармерія під час розповсюдження листівок у липні 1944 р. Через Львів «Кармелюка» відконвоювали в табір біля м. Дембіце (Польща). Через три дні табір евакуювали до концентраційного табору Заксенхаузен коло Берліна. Там Лаба просидів до квітня 1945 р. Під час чергової евакуації в’язнів на Захід бранці розбіглися завдяки бойовим діям фронту, який наближався. Іван Лаба не залишився в еміграції, а повернувся нелегально в Україну, аби продовжувати боротьбу.
«Така кількість біографій підпільників дасть нам змогу досить детально прослідкувати життя конкретних людей, що спонукало їх долучитися до націоналістичного руху, в деяких випадках і арешти органами радянської держбезпеки та те, як вдалося звільнитися», — зазначає керівник Архіву Центру досліджень визвольного руху Андрій Усач.
Переглянути колекцію персональних справ можна на сайті Е-архіву українського визвольного руху за посиланням http://avr.org.ua/index.php/TOM/1352/?a=1&pc=100&sort=1&fd=date&pv=1
Центр досліджень визвольного руху спільно з Архівом СБУ публікують в Електронному архіві документи КҐБ про те, як радянські спецслужби перешкоджали вшануванню жертв Бабиного Яру.
Документи розповідають про спроби комуністичного режиму приховати правду про злочини нацистів у Бабиному Яру. Спроби, які теж були злочином і врешті призвели до сотень смертей під час Куренівської катастрофи 1961.
«Пам'ять про Бабин Яр — це запобіжник від повторення практик обох тоталітарних режимів: нацистського та комуністичного», — переконаний голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.
У 25 опублікованих документах є інформація про заходи радянської держбезпеки та МВС по боротьбі із сіонізмом та «єврейським екстремізмом» в 1966-1978 роках. До числа найбільших «провокаційних екстремістських акцій» належало вшанування євреїв, загиблих від рук нацистів під час Другої світової війни в Бабиному Яру в Києві.
«Щороку напередодні річниці нацистських розстрілів у Бабиному Яру 29 вересня чекісти відзначали в своїх документах наявність у так званих “єврейських екстремістів” наміри вшанувати жертв Бабиного Яру, а значить проявів”. КҐБ намагалося всіляко перешкодити будь-яким поминальним акціям, що використати річницю трагедії “з провокаційною метою” для “антигромадських не вписувалися в комуністичну ідеологію», — зазначає директор Галузевого державного архіву СБУ Андрій Когут.
У спеціальних повідомленнях на ім’я Першого секретаря ЦК КПУ Голова КҐБ доповідав про заплановані єврейські акції та заходи КҐБ щодо їх оперативного супроводження та, часто, зриву та затримання учасників.
Так, у 1966 р. каґебістам було відомо, що 19 вересня на мітингу в Бабиному Яру
виступали відомі письменники Віктор Некрасов, Борис Антоненко-Давидович та Іван Дзюба. При чому, керівник спецслужби в УРСР Віталій Нікітченко оцінював реакцію єврейської молоді на заклики боротися проти антисемітизму та скріплювати співпрацю між українським і єврейським народами як «націоналістичну».29 вересня 1974 року, загін радянських дружинників припинив спробу групи євреїв покласти до пам’ятного каменя в Бабиному Яру вінки, букети та синьо-білі стрічки з написами «Жертвам фашизму» та «Ми не забудемо. Євреї з Риги та Москви» й установити дві металеві зірки Давида. Усі предмети дружинники вилучили.
Для «координації заходів по запобіганню можливих ворожих і антигромадських проявів з боку єврейських націоналістів і сіоністів» КҐБ спеціально створював
оперативний штаб на чолі із заступником Голови КГБ та заступником міністра внутрішніх справ.
Спецслужби докладали чималих зусиль, аби виключити навіть найменші шанси для інформації про дійсний стан ушанування жертв Голокосту в УРСР просочитися за кордон:
«З метою запобігання присутності іноземців у районі Бабиного Яру і збору ними тенденційної інформації через можливості “Інтуриста” було змінено час прибуття в Київ туристичної групи із США – членів “Асоціації адвокатів штату Колумбії” чисельністю 76 осіб, зранку 29 вересня достроково відправлено до Львова автопоїзд із австрійськими автотуристами, було взято під контроль низку інших іноземців», — йдеться в одному з документів.
Навіть написи на вінках на кшталт «Жертвам фашизму від народу Ізраїлю» та «Народ Ізраїлю живий» органи КҐБ у своїх документах розцінювали як«провокаційні».
Переглянути колекцію документів про боротьбу КҐБ із «єврейським екстремізмом» та сіонізмом у Бабиному Яру можна в Електронному архіві визвольного руху avr.org.ua за посиланням.
Центр досліджень визвольного руху спільно з Архівом СБУ публікують в Електронному архіві документи КҐБ про те, як радянські спецслужби перешкоджали вшануванню жертв Бабиного Яру.
Документи розповідають про спроби комуністичного режиму приховати правду про злочини нацистів у Бабиному Яру. Спроби, які теж були злочином і врешті призвели до сотень смертей під час Куренівської катастрофи 1961.
«Пам'ять про Бабин Яр — це запобіжник від повторення практик обох тоталітарних режимів: нацистського та комуністичного», — переконаний голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.
У 25 опублікованих документах є інформація про заходи радянської держбезпеки та МВС по боротьбі із сіонізмом та «єврейським екстремізмом» в 1966-1978 роках. До числа найбільших «провокаційних екстремістських акцій» належало вшанування євреїв, загиблих від рук нацистів під час Другої світової війни в Бабиному Яру в Києві.
«Щороку напередодні річниці нацистських розстрілів у Бабиному Яру 29 вересня чекісти відзначали в своїх документах наявність у так званих “єврейських екстремістів” наміри вшанувати жертв Бабиного Яру, а значить проявів”. КҐБ намагалося всіляко перешкодити будь-яким поминальним акціям, що використати річницю трагедії “з провокаційною метою” для “антигромадських не вписувалися в комуністичну ідеологію», — зазначає директор Галузевого державного архіву СБУ Андрій Когут.
У спеціальних повідомленнях на ім’я Першого секретаря ЦК КПУ Голова КҐБ доповідав про заплановані єврейські акції та заходи КҐБ щодо їх оперативного супроводження та, часто, зриву та затримання учасників.
Так, у 1966 р. каґебістам було відомо, що 19 вересня на мітингу в Бабиному Яру
виступали відомі письменники Віктор Некрасов, Борис Антоненко-Давидович та Іван Дзюба. При чому, керівник спецслужби в УРСР Віталій Нікітченко оцінював реакцію єврейської молоді на заклики боротися проти антисемітизму та скріплювати співпрацю між українським і єврейським народами як «націоналістичну».29 вересня 1974 року, загін радянських дружинників припинив спробу групи євреїв покласти до пам’ятного каменя в Бабиному Яру вінки, букети та синьо-білі стрічки з написами «Жертвам фашизму» та «Ми не забудемо. Євреї з Риги та Москви» й установити дві металеві зірки Давида. Усі предмети дружинники вилучили.
Для «координації заходів по запобіганню можливих ворожих і антигромадських проявів з боку єврейських націоналістів і сіоністів» КҐБ спеціально створював
оперативний штаб на чолі із заступником Голови КГБ та заступником міністра внутрішніх справ.
Спецслужби докладали чималих зусиль, аби виключити навіть найменші шанси для інформації про дійсний стан ушанування жертв Голокосту в УРСР просочитися за кордон:
«З метою запобігання присутності іноземців у районі Бабиного Яру і збору ними тенденційної інформації через можливості “Інтуриста” було змінено час прибуття в Київ туристичної групи із США – членів “Асоціації адвокатів штату Колумбії” чисельністю 76 осіб, зранку 29 вересня достроково відправлено до Львова автопоїзд із австрійськими автотуристами, було взято під контроль низку інших іноземців», — йдеться в одному з документів.
Навіть написи на вінках на кшталт «Жертвам фашизму від народу Ізраїлю» та «Народ Ізраїлю живий» органи КҐБ у своїх документах розцінювали як«провокаційні».
Переглянути колекцію документів про боротьбу КҐБ із «єврейським екстремізмом» та сіонізмом у Бабиному Яру можна в Електронному архіві визвольного руху avr.org.ua за посиланням.
Об’єктами атак повстанців ставали ті, хто вороже ставився до української боротьби за незалежність, а не люди якоїсь національності. Про це ідеться у внутрішньому звіті ОУН з липня 1943 року, щойно оприлюдненому онлайн.
Он-лайн в Електронному архіві визвольного руху викладено повнотекстову копію архівного документа — суспільно-політичного звіту ОУН з Володимирсько-Горохівської округи Волині за липень 1943 р. Документ повністю оприлюднений вперше.
Як пише в статті для “Історичної правди” історик Володимир В’ятрович: “Документ призначався для внутрішнього вжитку підпільниками, а не для пропаганди. І він містить відомості про виступи повстанців проти поляків, більш того, автор намагається підсумувати результати за попередній місяць, тому подає їх максимально повно”.
В основі геноцидної концепції лежить переконання, що метою було знищення усіх поляків, які перебували у зоні досяжності українських повстанців. Про зовсім інше читаємо у звіті.
Звіт подає інформацію, де проходили атаки і оцінює їх як загалом невдалі, адже “падали непотрібні, а активний протиукраїнський елемент, звичайно організований і озброєний, або утік, або становив оружний [збройний] спротив, спричиняючи нам втрати”.
Поряд з відомостями про напади на поляків в документі йдеться про роз’яснювальну роботу, яку проводили українські підпільники для польського населення. “Українці мають до поляків претензії не за їхню приналежність до польської нації чи католицької релігії, — розповідає про таку акцію документ, — а за вороже ставлення до українського національного питання і українських визвольних змагань на українських етнографічних територіях".
А солідарні з українським визвольним рухом поляки Волині “дістали усні і у відповідних відозвах запевнення усіх прав на рівні з українським населенням в заміну за лояльність і співпрацю”.
Раніше цей же документ наводили польські історики з метою аргументувати організований характер протипольських дій УПА та довести, що вона мала намір убити всіх поляків. Втім, документ цитувався вибірково. Польські дослідники “не прочитали” ту частину, де ідеться, про мету антипольських акцій УПА — атаки на ворожих, а не всіх поляків.
Українські історики не заперечують організованості нападів на поляків, втім доводять, що це було елементом війни, а не геноциду.
Нагадаємо, що у 1942—1947 роках точилася Друга польсько-українська війна, яка розгорнулася в рамках Другої світової війни. Війна йшла за українські території, які до 1939 року входили до складу Польщі (Холмщину, Волинь, Галичину), на яких українці хотіли створити власну державу, а поляки бажали відновлення довоєнних кордонів. Проте питання кордонів вирішилося після Другої світової без участі українців і поляків, після чого комуністична влада Радянського Союзу та Польщі насильно змінила етнічну конфігурацію західноукраїнських та східнопольських територій.
Нещодавно польський парламент кваліфікував ці події як геноцид, вчинений українськими націоналістами проти поляків. Таке рішення спричинило хвилю обурення в Україні та заяви протесту в Польщі як таке, що перекреслює 20 років напрацювань у сфері історичного порозуміння.
Об’єктами атак повстанців ставали ті, хто вороже ставився до української боротьби за незалежність, а не люди якоїсь національності. Про це ідеться у внутрішньому звіті ОУН з липня 1943 року, щойно оприлюдненому онлайн.
Он-лайн в Електронному архіві визвольного руху викладено повнотекстову копію архівного документа — суспільно-політичного звіту ОУН з Володимирсько-Горохівської округи Волині за липень 1943 р. Документ повністю оприлюднений вперше.
Як пише в статті для “Історичної правди” історик Володимир В’ятрович: “Документ призначався для внутрішнього вжитку підпільниками, а не для пропаганди. І він містить відомості про виступи повстанців проти поляків, більш того, автор намагається підсумувати результати за попередній місяць, тому подає їх максимально повно”.
В основі геноцидної концепції лежить переконання, що метою було знищення усіх поляків, які перебували у зоні досяжності українських повстанців. Про зовсім інше читаємо у звіті.
Звіт подає інформацію, де проходили атаки і оцінює їх як загалом невдалі, адже “падали непотрібні, а активний протиукраїнський елемент, звичайно організований і озброєний, або утік, або становив оружний [збройний] спротив, спричиняючи нам втрати”.
Поряд з відомостями про напади на поляків в документі йдеться про роз’яснювальну роботу, яку проводили українські підпільники для польського населення. “Українці мають до поляків претензії не за їхню приналежність до польської нації чи католицької релігії, — розповідає про таку акцію документ, — а за вороже ставлення до українського національного питання і українських визвольних змагань на українських етнографічних територіях".
А солідарні з українським визвольним рухом поляки Волині “дістали усні і у відповідних відозвах запевнення усіх прав на рівні з українським населенням в заміну за лояльність і співпрацю”.
Раніше цей же документ наводили польські історики з метою аргументувати організований характер протипольських дій УПА та довести, що вона мала намір убити всіх поляків. Втім, документ цитувався вибірково. Польські дослідники “не прочитали” ту частину, де ідеться, про мету антипольських акцій УПА — атаки на ворожих, а не всіх поляків.
Українські історики не заперечують організованості нападів на поляків, втім доводять, що це було елементом війни, а не геноциду.
Нагадаємо, що у 1942—1947 роках точилася Друга польсько-українська війна, яка розгорнулася в рамках Другої світової війни. Війна йшла за українські території, які до 1939 року входили до складу Польщі (Холмщину, Волинь, Галичину), на яких українці хотіли створити власну державу, а поляки бажали відновлення довоєнних кордонів. Проте питання кордонів вирішилося після Другої світової без участі українців і поляків, після чого комуністична влада Радянського Союзу та Польщі насильно змінила етнічну конфігурацію західноукраїнських та східнопольських територій.
Нещодавно польський парламент кваліфікував ці події як геноцид, вчинений українськими націоналістами проти поляків. Таке рішення спричинило хвилю обурення в Україні та заяви протесту в Польщі як таке, що перекреслює 20 років напрацювань у сфері історичного порозуміння.