Електронний архів українського визвольного руху публікує колекцію всіх чисел журналу «Пластун» до 95-ліття заснування українського скаутингу в Закарпатті.
Перші пластові гуртки з’явилися на Срібній землі в жовтні 1921 р. Пластовий часопис же виходив із 1923 по 1935 рік як урядовий журнал на Закарпатті. 50 номерів журналу, які збереглися в архівах, скопіював Голова Крайової ревізійної комісії НСОУ «Пласт» Юрій Юзич.
«Журнал перейшов три етапи ідеологічного розвитку: добу скаутського інтернаціоналізму (1923—1926), народовецького патріотизму (1928—1932) та соборницького націоналізму (1932 – 1935)», — говорить Андрій Ребрик, голова Закарпатського обласного осередку НСОУ «Пласт».
Спершу видання було тримовним: українською, чеською і мадярською мовами. Звідси й потрійна його назва в той період «Пластун-Юнак-Черкейс». Українська (руська) секція була найбільшою. Її редагували Остап Вахнянин і Андрій Алиськевич, згодом — Леонід Бачинський.
Оскільки фінансувала журнал Чеська держава в особі Головної управи скаутів Підкарпатської Русі, то редакція змушена була поступатися українськими інтересами на користь скаутського інтернаціоналізму. Головним редактором був начальник Головної управи чех Йозеф Пешек.
Частота появи чергових чисел «Пластуна» була нерівномірна від року до року.
З березня 1928 р. журнал став виходити тільки українською мовою (урядовим етимологічним правописом) під назвою «Пластун, часопись пластової молодежи». Офіційним редактором значився Юліан Ревай — референт українських пластових відділів Закарпаття, майбутній прем’єр-міністр Карпатської України (1939). Фактично редакторською роботою продовжував займатися професор Бачинський.
Період 1932—1935 рр. можна визначити як добу соборницької ідеології в житті «Пластуна». У своїх публікаціях, друкованих літературною українською мовою з фонетичним правописом, видання пропагувало ідею, що закарпатці – це частина єдиного українського народу. Редакторами в цей час були Юліан Ревай і Андрій Ворон (1934—1935).
Переглянути й завантажити всю колекцію «Пластуна» можна за посиланням: http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat=1047&pc=50&sort=1&fd=date&pv=1
Електронний архів українського визвольного руху публікує колекцію всіх чисел журналу «Пластун» до 95-ліття заснування українського скаутингу в Закарпатті.
Перші пластові гуртки з’явилися на Срібній землі в жовтні 1921 р. Пластовий часопис же виходив із 1923 по 1935 рік як урядовий журнал на Закарпатті. 50 номерів журналу, які збереглися в архівах, скопіював Голова Крайової ревізійної комісії НСОУ «Пласт» Юрій Юзич.
«Журнал перейшов три етапи ідеологічного розвитку: добу скаутського інтернаціоналізму (1923—1926), народовецького патріотизму (1928—1932) та соборницького націоналізму (1932 – 1935)», — говорить Андрій Ребрик, голова Закарпатського обласного осередку НСОУ «Пласт».
Спершу видання було тримовним: українською, чеською і мадярською мовами. Звідси й потрійна його назва в той період «Пластун-Юнак-Черкейс». Українська (руська) секція була найбільшою. Її редагували Остап Вахнянин і Андрій Алиськевич, згодом — Леонід Бачинський.
Оскільки фінансувала журнал Чеська держава в особі Головної управи скаутів Підкарпатської Русі, то редакція змушена була поступатися українськими інтересами на користь скаутського інтернаціоналізму. Головним редактором був начальник Головної управи чех Йозеф Пешек.
Частота появи чергових чисел «Пластуна» була нерівномірна від року до року.
З березня 1928 р. журнал став виходити тільки українською мовою (урядовим етимологічним правописом) під назвою «Пластун, часопись пластової молодежи». Офіційним редактором значився Юліан Ревай — референт українських пластових відділів Закарпаття, майбутній прем’єр-міністр Карпатської України (1939). Фактично редакторською роботою продовжував займатися професор Бачинський.
Період 1932—1935 рр. можна визначити як добу соборницької ідеології в житті «Пластуна». У своїх публікаціях, друкованих літературною українською мовою з фонетичним правописом, видання пропагувало ідею, що закарпатці – це частина єдиного українського народу. Редакторами в цей час були Юліан Ревай і Андрій Ворон (1934—1935).
Переглянути й завантажити всю колекцію «Пластуна» можна за посиланням: http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat=1047&pc=50&sort=1&fd=date&pv=1
Центр досліджень визвольного руху публікує в Електронному архіві українського визвольного руху колекцію персональних справ з архіву Служби безпеки ОУН Сокальської округи, що на Львівщині.
78 документів автобіографічного змісту відтепер можна переглянути онлайн. Папери було знайдено серед 300 документів СБ ОУН наприкінці травня 2016 р. в господарстві дядька народного депутата Володимира Парасюка. Фахівці з Архіву Центру досліджень визвольного руху відразу ж розпочали реставрацію сокальського архіву, завдяки чому перша колекція вже у вільному доступі.
Окрім реставрації важливою складовою опрацювання автобіографій була ідентифікація учасників підпілля, які вказані лише за псевдонімами. Допомогу в ідентифікації надав історик Володимир Мороз, а крім того, використано інформації Володимира Матиящука, Богдана Пікули, а також покійних Василя Филипчука, Григорія Лисака і Ярослави Романини-Левкович.
«Головною перешкодою в ідентифікації був брак дослідників, які би орієнтувалися в історії підпілля в Сокальській окрузі. На жаль, померли майже всі учасники боротьби, які знали згаданих в документах осіб», — говорить Володимир Мороз.
Один із найцікавіших документів колекції — біографія Софії Лагодич (псевдо — «Ліда»), підпільниці, яка була арештована у 1953 році і перебувала на допитах у тюрмі на вул. Лонцького. Під час допитів «Ліда» не сказала нічого ні про себе, ні про нікого з побратимів, тому досі історики нічого про неї не знали. На всі питання слідчих казала, що «дала клятву перед Богом і нічого сказати в зв'язку із цим не може». Була запроторена на примусове лікування в психіатричну лікарню.
Не менш карколомною є біографія Євгенії Романини (за чоловіком — Чорній) на псевдо «Катруся». 20-річна дівчина була спершу членом Юнацтва ОУН, згодом – на низових посадах в Українському Червоному хресті при УПА. У лютому 1945 р. «Катрусю» заарештували енкаведисти, однак через три місяці їй удалося втекти й знову перейти в підпілля, де вона боролася до 1954 р. Вона лікувала поранених повстанців в Українському Червоному хресті, згодом працювала друкаркою в Радехівському надрайонному проводі. Втративши зв’язки з братами по зброї, які або загинули, або потрапили в полон, Євгенія переховувалася до 1956 р., доки на неї не донесли. Завдяки хрущовській «відлизі» її звільнили. Померла Євгенія Романина 16 січня 2004 р. у Львові.
Кущовий провідник ОУН Іван Лаба («Кармелюк») розповідає в автобіографії про свій арешт німцями та поневірянням по гітлерівських концтаборах. Його заарештувала польова жандармерія під час розповсюдження листівок у липні 1944 р. Через Львів «Кармелюка» відконвоювали в табір біля м. Дембіце (Польща). Через три дні табір евакуювали до концентраційного табору Заксенхаузен коло Берліна. Там Лаба просидів до квітня 1945 р. Під час чергової евакуації в’язнів на Захід бранці розбіглися завдяки бойовим діям фронту, який наближався. Іван Лаба не залишився в еміграції, а повернувся нелегально в Україну, аби продовжувати боротьбу.
«Така кількість біографій підпільників дасть нам змогу досить детально прослідкувати життя конкретних людей, що спонукало їх долучитися до націоналістичного руху, в деяких випадках і арешти органами радянської держбезпеки та те, як вдалося звільнитися», — зазначає керівник Архіву Центру досліджень визвольного руху Андрій Усач.
Переглянути колекцію персональних справ можна на сайті Е-архіву українського визвольного руху за посиланням http://avr.org.ua/index.php/TOM/1352/?a=1&pc=100&sort=1&fd=date&pv=1
Центр досліджень визвольного руху публікує в Електронному архіві українського визвольного руху колекцію персональних справ з архіву Служби безпеки ОУН Сокальської округи, що на Львівщині.
78 документів автобіографічного змісту відтепер можна переглянути онлайн. Папери було знайдено серед 300 документів СБ ОУН наприкінці травня 2016 р. в господарстві дядька народного депутата Володимира Парасюка. Фахівці з Архіву Центру досліджень визвольного руху відразу ж розпочали реставрацію сокальського архіву, завдяки чому перша колекція вже у вільному доступі.
Окрім реставрації важливою складовою опрацювання автобіографій була ідентифікація учасників підпілля, які вказані лише за псевдонімами. Допомогу в ідентифікації надав історик Володимир Мороз, а крім того, використано інформації Володимира Матиящука, Богдана Пікули, а також покійних Василя Филипчука, Григорія Лисака і Ярослави Романини-Левкович.
«Головною перешкодою в ідентифікації був брак дослідників, які би орієнтувалися в історії підпілля в Сокальській окрузі. На жаль, померли майже всі учасники боротьби, які знали згаданих в документах осіб», — говорить Володимир Мороз.
Один із найцікавіших документів колекції — біографія Софії Лагодич (псевдо — «Ліда»), підпільниці, яка була арештована у 1953 році і перебувала на допитах у тюрмі на вул. Лонцького. Під час допитів «Ліда» не сказала нічого ні про себе, ні про нікого з побратимів, тому досі історики нічого про неї не знали. На всі питання слідчих казала, що «дала клятву перед Богом і нічого сказати в зв'язку із цим не може». Була запроторена на примусове лікування в психіатричну лікарню.
Не менш карколомною є біографія Євгенії Романини (за чоловіком — Чорній) на псевдо «Катруся». 20-річна дівчина була спершу членом Юнацтва ОУН, згодом – на низових посадах в Українському Червоному хресті при УПА. У лютому 1945 р. «Катрусю» заарештували енкаведисти, однак через три місяці їй удалося втекти й знову перейти в підпілля, де вона боролася до 1954 р. Вона лікувала поранених повстанців в Українському Червоному хресті, згодом працювала друкаркою в Радехівському надрайонному проводі. Втративши зв’язки з братами по зброї, які або загинули, або потрапили в полон, Євгенія переховувалася до 1956 р., доки на неї не донесли. Завдяки хрущовській «відлизі» її звільнили. Померла Євгенія Романина 16 січня 2004 р. у Львові.
Кущовий провідник ОУН Іван Лаба («Кармелюк») розповідає в автобіографії про свій арешт німцями та поневірянням по гітлерівських концтаборах. Його заарештувала польова жандармерія під час розповсюдження листівок у липні 1944 р. Через Львів «Кармелюка» відконвоювали в табір біля м. Дембіце (Польща). Через три дні табір евакуювали до концентраційного табору Заксенхаузен коло Берліна. Там Лаба просидів до квітня 1945 р. Під час чергової евакуації в’язнів на Захід бранці розбіглися завдяки бойовим діям фронту, який наближався. Іван Лаба не залишився в еміграції, а повернувся нелегально в Україну, аби продовжувати боротьбу.
«Така кількість біографій підпільників дасть нам змогу досить детально прослідкувати життя конкретних людей, що спонукало їх долучитися до націоналістичного руху, в деяких випадках і арешти органами радянської держбезпеки та те, як вдалося звільнитися», — зазначає керівник Архіву Центру досліджень визвольного руху Андрій Усач.
Переглянути колекцію персональних справ можна на сайті Е-архіву українського визвольного руху за посиланням http://avr.org.ua/index.php/TOM/1352/?a=1&pc=100&sort=1&fd=date&pv=1
Центр досліджень визвольного руху спільно з Архівом СБУ публікують в Електронному архіві документи КҐБ про те, як радянські спецслужби перешкоджали вшануванню жертв Бабиного Яру.
Документи розповідають про спроби комуністичного режиму приховати правду про злочини нацистів у Бабиному Яру. Спроби, які теж були злочином і врешті призвели до сотень смертей під час Куренівської катастрофи 1961.
«Пам'ять про Бабин Яр — це запобіжник від повторення практик обох тоталітарних режимів: нацистського та комуністичного», — переконаний голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.
У 25 опублікованих документах є інформація про заходи радянської держбезпеки та МВС по боротьбі із сіонізмом та «єврейським екстремізмом» в 1966-1978 роках. До числа найбільших «провокаційних екстремістських акцій» належало вшанування євреїв, загиблих від рук нацистів під час Другої світової війни в Бабиному Яру в Києві.
«Щороку напередодні річниці нацистських розстрілів у Бабиному Яру 29 вересня чекісти відзначали в своїх документах наявність у так званих “єврейських екстремістів” наміри вшанувати жертв Бабиного Яру, а значить проявів”. КҐБ намагалося всіляко перешкодити будь-яким поминальним акціям, що використати річницю трагедії “з провокаційною метою” для “антигромадських не вписувалися в комуністичну ідеологію», — зазначає директор Галузевого державного архіву СБУ Андрій Когут.
У спеціальних повідомленнях на ім’я Першого секретаря ЦК КПУ Голова КҐБ доповідав про заплановані єврейські акції та заходи КҐБ щодо їх оперативного супроводження та, часто, зриву та затримання учасників.
Так, у 1966 р. каґебістам було відомо, що 19 вересня на мітингу в Бабиному Яру
виступали відомі письменники Віктор Некрасов, Борис Антоненко-Давидович та Іван Дзюба. При чому, керівник спецслужби в УРСР Віталій Нікітченко оцінював реакцію єврейської молоді на заклики боротися проти антисемітизму та скріплювати співпрацю між українським і єврейським народами як «націоналістичну».29 вересня 1974 року, загін радянських дружинників припинив спробу групи євреїв покласти до пам’ятного каменя в Бабиному Яру вінки, букети та синьо-білі стрічки з написами «Жертвам фашизму» та «Ми не забудемо. Євреї з Риги та Москви» й установити дві металеві зірки Давида. Усі предмети дружинники вилучили.
Для «координації заходів по запобіганню можливих ворожих і антигромадських проявів з боку єврейських націоналістів і сіоністів» КҐБ спеціально створював
оперативний штаб на чолі із заступником Голови КГБ та заступником міністра внутрішніх справ.
Спецслужби докладали чималих зусиль, аби виключити навіть найменші шанси для інформації про дійсний стан ушанування жертв Голокосту в УРСР просочитися за кордон:
«З метою запобігання присутності іноземців у районі Бабиного Яру і збору ними тенденційної інформації через можливості “Інтуриста” було змінено час прибуття в Київ туристичної групи із США – членів “Асоціації адвокатів штату Колумбії” чисельністю 76 осіб, зранку 29 вересня достроково відправлено до Львова автопоїзд із австрійськими автотуристами, було взято під контроль низку інших іноземців», — йдеться в одному з документів.
Навіть написи на вінках на кшталт «Жертвам фашизму від народу Ізраїлю» та «Народ Ізраїлю живий» органи КҐБ у своїх документах розцінювали як«провокаційні».
Переглянути колекцію документів про боротьбу КҐБ із «єврейським екстремізмом» та сіонізмом у Бабиному Яру можна в Електронному архіві визвольного руху avr.org.ua за посиланням.
Центр досліджень визвольного руху спільно з Архівом СБУ публікують в Електронному архіві документи КҐБ про те, як радянські спецслужби перешкоджали вшануванню жертв Бабиного Яру.
Документи розповідають про спроби комуністичного режиму приховати правду про злочини нацистів у Бабиному Яру. Спроби, які теж були злочином і врешті призвели до сотень смертей під час Куренівської катастрофи 1961.
«Пам'ять про Бабин Яр — це запобіжник від повторення практик обох тоталітарних режимів: нацистського та комуністичного», — переконаний голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.
У 25 опублікованих документах є інформація про заходи радянської держбезпеки та МВС по боротьбі із сіонізмом та «єврейським екстремізмом» в 1966-1978 роках. До числа найбільших «провокаційних екстремістських акцій» належало вшанування євреїв, загиблих від рук нацистів під час Другої світової війни в Бабиному Яру в Києві.
«Щороку напередодні річниці нацистських розстрілів у Бабиному Яру 29 вересня чекісти відзначали в своїх документах наявність у так званих “єврейських екстремістів” наміри вшанувати жертв Бабиного Яру, а значить проявів”. КҐБ намагалося всіляко перешкодити будь-яким поминальним акціям, що використати річницю трагедії “з провокаційною метою” для “антигромадських не вписувалися в комуністичну ідеологію», — зазначає директор Галузевого державного архіву СБУ Андрій Когут.
У спеціальних повідомленнях на ім’я Першого секретаря ЦК КПУ Голова КҐБ доповідав про заплановані єврейські акції та заходи КҐБ щодо їх оперативного супроводження та, часто, зриву та затримання учасників.
Так, у 1966 р. каґебістам було відомо, що 19 вересня на мітингу в Бабиному Яру
виступали відомі письменники Віктор Некрасов, Борис Антоненко-Давидович та Іван Дзюба. При чому, керівник спецслужби в УРСР Віталій Нікітченко оцінював реакцію єврейської молоді на заклики боротися проти антисемітизму та скріплювати співпрацю між українським і єврейським народами як «націоналістичну».29 вересня 1974 року, загін радянських дружинників припинив спробу групи євреїв покласти до пам’ятного каменя в Бабиному Яру вінки, букети та синьо-білі стрічки з написами «Жертвам фашизму» та «Ми не забудемо. Євреї з Риги та Москви» й установити дві металеві зірки Давида. Усі предмети дружинники вилучили.
Для «координації заходів по запобіганню можливих ворожих і антигромадських проявів з боку єврейських націоналістів і сіоністів» КҐБ спеціально створював
оперативний штаб на чолі із заступником Голови КГБ та заступником міністра внутрішніх справ.
Спецслужби докладали чималих зусиль, аби виключити навіть найменші шанси для інформації про дійсний стан ушанування жертв Голокосту в УРСР просочитися за кордон:
«З метою запобігання присутності іноземців у районі Бабиного Яру і збору ними тенденційної інформації через можливості “Інтуриста” було змінено час прибуття в Київ туристичної групи із США – членів “Асоціації адвокатів штату Колумбії” чисельністю 76 осіб, зранку 29 вересня достроково відправлено до Львова автопоїзд із австрійськими автотуристами, було взято під контроль низку інших іноземців», — йдеться в одному з документів.
Навіть написи на вінках на кшталт «Жертвам фашизму від народу Ізраїлю» та «Народ Ізраїлю живий» органи КҐБ у своїх документах розцінювали як«провокаційні».
Переглянути колекцію документів про боротьбу КҐБ із «єврейським екстремізмом» та сіонізмом у Бабиному Яру можна в Електронному архіві визвольного руху avr.org.ua за посиланням.